Далі — розповідь від першої особи:

Сам пішов і записався у спортивну школу – на футбол

Мій Сергій народився 23 листопада 1972 року в Черкасах, у родині залізничників, його батьки пропрацювали там усе життя. Дитинство минуло в Золотоноші: там він вчився, дорослішав, як і більшість дітей. У четвертому класі спробував себе в танцювальному гуртку, але швидко зрозумів, що то не його. Сам пішов і записався у спортивну школу — на футбол. Тоді всі місця у команді були зайняті, основний склад сформували, йому запропонували стати на ворота. Сказали, мовляв, пробуй. Воротарем він і залишився.

Так з одинадцяти років Сергій займався футболом у дитячо-юнацькій спортивній школі в Золотоноші, їздив на змагання по всій Україні. У 1990 році, після здобуття середньої освіти, вступив на факультет фізичного виховання Черкаського педагогічного університету.

Вчив любити спорт

Кар’єра Сергія як учителя фізкультури розпочалася у Крупській середній школі. Він умів запалювати дітей, вчив не просто бігати чи стрибати, а любити спорт. Паралельно грав у футбол — за команди Черкаської та Полтавської областей. А в 1999 році звільнився й повернувся до Золотоноші — у школу №2, теж на посаду вчителя фізкультури. Йому запропонували очолити місцеву спортшколу. Він не лише керував закладом, а й тренував хлопців-футболістів, набрав групу. Старався їх зацікавити, шукав можливості отримати форму, домовлявся за транспорт, аби з’їздити на змагання. Пізніше опікувався спортивним життям усього міста на посаді керівника відділу з питань фізичної культури, спорту та туризму міської ради. Потім була перерва у тренерській діяльності. Та вже за декілька місяців він повернувся у спортшколу директором, а потім — тренером. А з 2018 року і до початку повномасштабної війни працював у рідній школі №6 – тій, де навчався колись сам.

Разом 30 років

Наша спільна історія розпочалася давно. Ми — однокласники. Підлітком Сергій підійшов до мого сусіда по парті і сказав: “Я тепер з нею сидітиму”. Так і залишився поруч. Потім були побачення в кіно, на дискотеках, зустрічі після тренувань… Ми вступили до одного університету, побралися студентами на третьому курсі. У 2002 році народилася донечка Аня — татова радість. Вони проводили разом багато часу. Навіть на спільних фото частіше удвох. На риболовлю, на змагання — татусь часто брав Аню з собою всюди. Сергій полюбляв активності: поїздки на природу, ночівлю в наметах. Душа компанії: і шашликів насмажить, і юшку зварить, і кашу. Подобалися такі сімейні посиденьки.

А ще любив свою машину. В нас жартували: “Одна жінка в хаті, друга — в гаражі”. Сам ремонтував її, доглядав, не дозволяв цього більше нікому робити. Машину з війни потім хлопці пригнали. Стоїть в чохлі. Я так і не наважилася до неї доторкнутися.

Ми прожили разом 30 років. Сергій був моєю найнадійнішою опорою.

Війна. Донбас.

24 лютого 2022 року зранку Сергій переймався тільки одним питанням — як забрати Аню з Києва, вона там навчалася. Трішки заспокоївся, коли наступного дня дитина була вдома.

27 лютого наш сусід пішов записуватися в тероборону, Сергій пішов його провести. Повернувся додому і каже: “А де мій військовий квиток?”. Питаю: “А навіщо він тобі?”. А він: “Я піду”. Він навіть не служив раніше, мав відстрочку ще тоді, з молодості. Прийшов додому з автоматом. Так почався його шлях на війні — в 157-му батальйоні територіальної оборони.

Спочатку хлопці охороняли певні об’єкти. Потім їх перекинули в Полтавську область на навчання. Восени 2022 року їх відправили на Донбас, під Курахове. Усю зиму провоювали під Вугледаром. Потім у Сергія були проблеми зі здоров’ям, він лікувався у Золотоноші. Після одужання знову повернувся у стрій.

Влітку 2023 року його відправили освоювати фах бойового медика в Чернігівську область. Він, як спортсмен і людина, яка працювала з дітьми, багато чого знав у цій сфері. Травми траплялися на футбольному полі, як-не-як. Який він був гордий, що склав іспити, що навчився ставити крапельниці, надавати першу допомогу. Говорив: “Тепер я зможу правильно рятувати хлопців”. Готувався до чергового виїзду на фронт. Власними силами через знайомства привіз зі столиці повну машину якісних медичних засобів —турнікетів, перев’язок, ліків. Два дні перебирав коробки, в його особисту автівку все не вмістилося. Сказав, потім будеш досилати мені, передавати волонтерами.

Сергій із побратимами вчергове відправились на схід.

Я пішов туди, щоб вони не прийшли сюди

Це був жовтень 2023 року. Військові перебували в Запорізькій області, Дніпропетровській. За декілька тижнів перемістилися в район Курахового.

Останній раз я говорила з Сергієм телефоном 4 листопада. Почувався у настрої, сказав, може, не буде на зв’язку якийсь час, що, мабуть, доведеться йти на бойові. Хоча він же медик, не мав цього робити. Наступного дня пробувала набирати — “поза зоною”. 8 листопада мені подзвонили і сказали, що Сергія не стало. Я не повірила. А ввечері надійшло офіційне підтвердження. Це була страшна й гірка правда.

Хлопець, який поїхав на впізнання з командиром, сказав: “Вибачте, Михайлівно, але це він”.

Військові розповіли, що мій Сергій був поміж двома бліндажами, куди прилетів висококаліберний боєприпас — “Піон”. Може, росіяни думали, що то командний пункт або дрони засікли. Шансів вижити не було. Наш захисник загинув миттєво. Його тіло побратими відкопували п’ять годин. Поки над ними літали безпілотники.

Я запитувала Сергія, чому він пішов на війну. Він відповідав: “Я пішов туди, щоб вони не прийшли сюди”. Мабуть, це те, що спонукало його зробити такий вибір. В цій фразі, напевно, все про нього — про любов до родини, до міста, до свого дому.

Щирий, добрий, справедливий

Його знало все місто. Варто було вийти між люди — всі віталися. Багато його вихованців стали професійними спортсменами. Декого влаштовував у спортивні інтернати.

Щирий, добрий, справедливий — таким він був. Сергій поспішав на допомогу іншим, не відмовляв нікому. Я, бувало, зачіпала його: “Ти вдома менше робиш, як комусь”. Мав багато друзів. І я дякую, що вони його пам’ятають. Проводять турніри пам’яті. І цьогоріч теж планують організувати такий, в другу річницю його загибелі.

Коли пішов на війну, почав писати вірші. Про кохання, про життя. Любив слухати музику. Навіть на службі не припиняв грати у футбол і навіть більше – примудрявся тренувати тамтешніх дітей. Про нас із ним говорив, що ми — як лебеді: разом назавжди.

Сергій мав позивний — “Ведмідь”. Але не отой страшний, а великий і дуже-дуже добрий. Він навіть татуювання таке зробив на спині. Казав, дивися, він — як я.

Ми приносимо іграшкових ведмедиків на могилу до Сергія на Алеї Слави. Але вони зникають — певно, дітлахи беруть іграшки собі.

Пам’ять про Сергія житиме вічно. Про нашого “Ведмедика”, якого любили й люблять усі.

Нагадаємо, Сергій Чмир загинув 8 листопада 2023 року під селом Пречистівка на Донеччині. Нагороджений медалями: “За хоробрість в бою”, “Честь і слава”, “Чорних Запорожців” (за бої під Вугледаром) та орденом “За мужність” III ступеню посмертно.

Читайте також: 

Хлопці із шостої школи стали переможцями традиційного Кубку Маслоробного комбінату [ФОТО]

Від учителя до військового: обличчя золотоніського захисника

Пам’яті Сергія Чмиря: У Новій Дмитрівці вдруге відбулись змагання на честь Захисника та тренера