По­не­ді­лок. Близь­ко вось­мої ран­ку. Цен­траль­на ра­йон­на лі­кар­ня. Ла­бо­ра­то­рія. А чер­га… Де кі­нець? “Пи­тай­те он в тих, хто си­дить по ко­ри­до­ру”. 8.10. За­галь­ний ана­ліз кро­ві зда­ли двоє. Ла­бо­рант один. Який ти по по­ряд­ку – по­ра­ху­ва­ти не­мож­ли­во, бо хтось від­хо­дить зай­ня­ти чер­гу до вузь­коп­ро­філь­них спе­ці­а­ліс­тів, хтось пос­пі­шає на флю­о­рог­ра­фію – підій­шов час.

8.20. Ряд сто­я­чих і си­дя­чих змен­шив­ся ще на па­ру осіб. На­реш­ті по­вер­ну­ли­ся ла­бо­ран­тки з від­ді­лень ста­ці­о­на­ру з чор­ни­ми ящи­ка­ми, де то­рох­ко­тять про­бір­ки. Це об­на­ді­ює. На при­йо­мі їх вже бу­де дві. Та як ви­ко­рі­ни­ти нев­ми­ру­щі тра­ди­ції по­лік­лі­ні­ки?! Ми­мо ба­бусь, ді­ду­сів, ва­гіт­них мед­сес­три про­во­дять “сво­їх”. Це нап­ру­жує й обу­рює при­сут­ніх, ад­же дех­то в очі­ку­ван­ні вже май­же го­ди­ну. Чер­во­но­що­кий чо­ло­вік не­тер­пля­че заг­ля­дає у две­рі ка­бі­не­ту: “Та їх там стіль­ки, що й ла­бо­ран­ток не вид­но. Сті­ною сто­ять. Чи во­ни че­рез ін­ші две­рі з ву­ли­ці за­хо­дять?” Чер­га та­ки по­чи­нає ру­ха­ти­ся швид­ше. На­хаб­не дів­ча прош­миг­ло ми­мо всіх, не пи­та­ю­чи кра­йньо­го. Вий­шла. Дум­ку обу­ре­ної чер­ги про се­бе не чу­ла. Вткну­ла на­вуш­ни­ки. Їй ве­се­ло! Рі­шу­ча жі­ноч­ка зай­має бі­ля две­рей ла­бо­ра­то­рії кру­го­ву обо­ро­ну. Вже мож­на по­ра­ху­ва­ти: я – шіс­тнад­ця­та. Де­ся­та. Вось­ма. Вже бі­ля вхо­ду. Тут з’яв­ля­єть­ся за­хе­ка­ний чо­ло­ві­чок. Пе­ре­ля­ка­но заг­ля­дає в очі кож­но­му, хто в го­ло­ві чер­ги: “Про­га­вив”. Під­хо­дить, про­сить про­пус­ти­ти: “Я шви­день­ко, тіль­ки зас­ко­чу й вис­ко­чу”. “І Ви га­да­є­те, у Вас, стри­ба­ю­чо­го, встиг­нуть взя­ти кров?” Чо­ло­ві­чок ці­пе­ніє. До та­ко­го пи­тан­ня він яв­но не го­то­вий. “Будь лас­ка, я прос­то бі­гав во­ди ку­пи­ти”. “А я стою, теж во­ди хо­чу. Пок­ля­ніть­ся, що справ­ді шви­день­ко!” Не ро­зу­мі­ю­чи гу­мо­ру, лю­ди­на в сту­по­рі. Тож до­во­дить­ся за­хо­ди­ти ме­ні. У ка­бі­не­ті три ла­бо­ран­тки, од­на з них бе­ре кров на RW. Нев­же це збу­ло­ся?! Скіль­ки ра­дос­ті! За пле­чи­ма – го­ди­на очі­ку­ван­ня. На про­бір­ці фа­хі­вець ви­во­дить – 64!

Зус­трі­чаю зна­йо­мих. “Да! Вра­жа­ю­чий ре­монт! А на дру­го­му по­вер­сі не бу­ла? Там – на­ше ди­тинс­тво, Ра­дянсь­кий Со­юз!” Та під­ні­ма­ти­ся не­має ча­су. Вже й так скіль­ки йо­го зга­я­ла…

Як ве­ло­си­пе­дист увім­кнув по­во­рот

Во­се­ни су­те­ніє ра­но. Близь­ко сьо­мої ве­чо­ра по­вер­та­є­мо­ся до­до­му на так­сі. Стом­ле­ні піс­ля важ­ко­го дня, мов­чи­мо. Не роз­по­чи­нає ба­лач­ку й так­сист. Ма­буть, теж день ви­дав­ся не з лег­ких: си­ро, мря­чить. Їде­мо Чер­кась­кою.

Рап­том поб­ли­зу пер­шої шко­ли, пря­мо пе­ред ав­то, не­ві­до­мо звід­ки ви­ри­нає ве­ло­си­пе­дист. Він пет­ляє до­ро­гою. П’я­ний чи йо­му не­доб­ре? Шо­фер дав по галь­мах. Во­дій дво­ко­ліс­но­го пе­ре­сік осьо­ву, по­вер­та­ю­чи на Бла­го­ві­щенсь­ку. І тіль­ки на доб­ре ос­віт­ле­но­му пе­рех­рес­ті ми по­мі­ти­ли під­ня­ту влі­во ру­ку, що вка­зу­ва­ла нап­ря­мок по­во­ро­ту. У лег­ко­во­му ав­то заз­да­ле­гідь роз­гле­ді­ти цей “по­пе­ред­жу­валь­ний знак” не­мож­ли­во на­віть трьо­ма па­ра­ми очей. Так­сист стри­ма­но ви­мо­вив па­ру не вель­ми гар­них ком­плі­мен­тів на ад­ре­су го­ре-ко­ле­ги. Ми ж, по­до­лав­ши кіль­ках­ви­лин­ний сту­пор, дій­шли вис­нов­ку, що не зав­жди у до­рож­ніх при­го­дах бу­ва­ють вин­ни­ми во­дії.

За зо­ло­то­ніс­ця­ми під­гля­да­ла Ал­ла КАП­ЛЯ,

тижневик “Златокрай” (№48 від 30.11.2017 р.)