У селі Щербинівка в Золотоніській громаді із 250 жителів, 60 – діти. Проте 15 років тому тут було лише доросле населення. За словами виконувачки обовʼязків голови Кропивнянського старостинського округу Віри Хомко, життя села змогла змінити одна родина, яка приїхала і заснувала тут дитячий будинок сімейного типу та стала прикладом і для інших родини. Як змінилося село завдяки патронатним родинам – у спецрепортажі розповідає Суспільне.

У дитячому будинку сімейного типу родини Раєвських нині десятеро дітей. Також подружжя має двох власних дітей:

– Зараз у нас на вихованні десять неповнолітніх дітей. Але взагалі то, у нас 20 прийомних дітей, з якими ми підтримуємо стосунки. Деякі приїжджають, хто має можливість – живе поруч. У нас є двоє своїх дітей, вони дорослі, одружені, мають свої сімʼї. До речі, дружина зараз поїхала до старшого сина. У нього народжується третій син, вона трошки допомогти хоче. Молодший син теж дорослий, одружений. Проживає тут в селі і працює в управлінні ДСНС в Черкасах, – розповідає батько-вихователь Сергій.

Заняття з дітьми — одне з основних завдань кожного дня

– Ми займаємось з хлопцями по дереву. Щось випилюємо – такий гурток проводимо, бо в нас в селі мало гуртків, тому ми намагаємось щось робити. Десь стадіон, десь якийсь гурток для дівчат, гурток для хлопців. Походи влітку організовуємо, – додає він.

– Ми ходимо в майстерню кожну неділю. Пиляємо, різні вироби робимо, – ділиться своїм життям хлопець.

Вихованець Костянтин, живе у будинку сімейного типу півтора року та допомагає батькам-вихователям із домашніми справами.

– У неділю ми відпочиваємо здебільшого. Субота – це в нас прибирання в будинку. Ми прибираємо в будинку, прибираємо надворі. А потім відпочиваємо, – розповідає він.

Вихованка Саша у родині нещодавно, за словами дівчинки, вона любить гратися іграшками. У дівчинки є улюбленці – мишка, зайчик, ведмедик.

У селі Сергія називають людиною, з якої почалося відродження Щербинівки.

– В цьому населеному пункті проживає близько 250 осіб. Було населення, яке уже до пенсійного віку. Діти, які тут проживали, батьки їх відправляли на навчання і вони залишались жити там, де навчались. Потім приїхав до нас Сергій Володимирович, який навів лад і показав, що у такому маленькому селі можуть жити і рости дітки, – зазначає очільниця старостату Віра Хомко.

– Ще коли я був дитиною, мені подобалось піклуватися про діток. Я взагалі дуже часто хворів, і в лікарні мами давали своїх дітей мені на виховання. Коли я став дорослим, то зіткнувся з дуже багатьма проблемами неповних сімей, бо в мене була неповна сімʼя – батька не було, адже він був залежним від алкоголю, я бачив інші сімʼї, як вони руйнуються, в яких обставинах опиняються діти, – пригадує чоловік.

Дитячий будинок сімейного типу вони з дружиною вирішили створити у 2009 році.

– Дружина теж про це думала, і у 2009 році вже зʼявилося таке конкретне бажання піклуватися про дітей. До цього воно було так в думках, але тепер було прийняте рішення, – додає Сергій Раєвський.

“Бо є багато дітей, ніхто їх не хоче брати. Перший, кого ми брали — Дмитро, його до речі, і не пропонували нам. Бо всі відмовлялися, бо він вади по здоровʼю мав. Ми сказали: він же ж теж має можливість мати сімʼю. Чому б ні? І так він опинився у нашій сімʼї. Всі, кого пропонують нам, ми їдемо, спілкуємося. Якщо діти погоджуються, вони приїжджають до нас додому. В нас шестеро дітей, які мають вади ментального здоровʼя і четверо з них – це діти з інвалідністю з дитинства”

– Вони справді тато і мама. Хоч вони мене не народили біологічно, але серцем – вони мені батьки. В нас же тато помер, коли мені було 12. І мама спочатку трималася. Вона ходила на роботу, все виконувала. А потім можливо їй не вистачало якоїсь чоловічої підтримки, уваги і вона привела додому безхатька, який шукав дому, прихистку і вони через те, що він мав залежність алкогольну, і вона теж на це була слабка, і вони разом почали пити. І через це вона перестала про нас піклуватися. Почалися бійки дома, – розповідає дівчина.

У будинку сімейного типу родини Раєвських, почуває себе в безпеці.

– Тут ти відчуваєш безпеку, і знаєш, що дорослі про тебе попіклуються, що їм на тебе не байдуже і що вони знають, що вони роблять. Коли я порівнюю своє життя до і зараз, я розумію, на кільки класно, коли у дитини справді є батьки, які свідомо виконують роль батьків, – додає Анна.

“Деякі діти звикають дуже швидко, деяким потрібно трішечки часу. Але те, що ми з дружиною спілкуємось декілька разів до того, як вони попадають в нашу сімʼю, ми знайомимо їх з собою, знайомимо їх з умовами, розказуємо їм про братів, сестер, про тваринок, які є, про будинок розказуємо.Тому щоб діти, коли потрапляють в нашу сімʼю, вони вже мали уяву, куди вони потрапляють”

Змінювати життя дітей на краще – головна мета, яку родина ставили перед собою, коли створила будинок сімейного типу.

– Є своя винагорода і це варте того — це дитячі змінені життя. Це дає, і сили, і бажання цим займатися. Коли ти дивишся вперед і бачиш, що там попереду не те життя, яке було в них. Це інше життя, в них є діти, сімʼї. Є дружини, чоловіки, вони щось будують. Це приємно, мабуть, заради цього і треба це робити, – акцентує батько-вихователь.

Війна привела до Щербинівки ще одну родину з дітьми-підопічними. Сім’я Шелудьків – із Запорізької області.

– У 2022 році ми виїхали з окупації. Спершу ми поїхали на Київщину, в Переяслав – тут недалеко. Виїздили ми великою родиною. Зі мною виїжджало десять діток. Ну за цей час троє дівчат вийшло заміж. В мене навіть онук є, – пригадує мама-піклувальниця Людмила.

– Наприкінці 2023 року наш татко вирішує йти до лав ЗСУ так, як він туди рішив іти, то ми вирішуємо повертатися в Україну. Щоби до нього ближче, ми спочатку жили в будиночку там, а потім уже місяця через два ми переїхали в цей будиночок, де ми зараз живемо, – додає Людмила Шелудько.

Нині на вихованні родини четверо дітей.

– Нині вони будують спортивний майданчик, і мають великий комплекс, який працює в літній період. Там проводять літні табори для всіх дітей, які перебувають в складних життєвих обставинах. І для дітей, які виховуються в сімейних формах виховання. Влітку там досить людно, – коментує Ніна Засенко.

За словами начальниці служби у справах дітей області Оксани Покатілової, досвід Щербинівки позитивний і є прикладом для інших громад:

– Хоч одна прийомна сімʼя має бути в кожній громаді. В нас є в Христинівській громаді село Верхнячка — там шість прийомних сімей. Є Драбівці, де так само функціонують і дитячий будинок сімейного типу, і прийомні сімʼї. Дуже важливо зберегти діючі прийомні сімʼї і розвивати нові. Нині в області є три родини, як кандидати на створення прийомних сімей.

– На жаль, зменшилась кількість сімей, які б хотіли створити дитячі будинки сімейного типу і прийомні сімʼї. Це робота 24\7. Ці сімʼї не мають ні вихідних днів, ні відпусток. Тому що діти проживають в сімʼях постійно. Це досить велика відповідальність перед собою та перед громадою, – зазначила посадовиця.

Нині вони працюють над тим, щоб сімейні форми виховання ставали більш відомими й доступними для людей. А досвід Щербинівки називають прикладом того, як одна родина може змінити не лише дитячі долі, а й життя цілого села.