“Хоч би люди залишились живі, а все інше ми зробимо”, – керівник драбівської пожежно-рятувальної частини Віктор Полапа
Віктор Полапа – командир відділення 5-ї ДПРЧ в селищі Драбів – у ДСНС вже 22 роки. Приємним сюрпризом і справжнім визнанням його професіоналізму та внеску у справу порятунку людей стала медаль “20 років сумлінної служби”.
За плечима неабиякий досвід, у пам’яті сотні надзвичайних подій. Він брав участь у ліквідації пожежі в обласній лікарні, складських приміщеннях заводу, де всю ніч гасили пресований папір. Тиждень провів на Дніпропетровщині, коли у 2010-му там вирували лісові пожежі і на допомогу з’їхалися вогнеборці з різних регіонів країни. І вже мав би звикнути до всього, але ж досі кожне чергування для нього — це емоційне напруження, бо ніколи не знаєш, яка ще біда може статися. Із його життєписом знайомить Головне управління ДСНС у Черкаській області.
– Коли дзвонить телефон, всі як струна натягуються, стає тривожно. Поки їдемо на виклик, в голові постійно лунає думка, хоч би люди залишились живі, а все інше то ми зробимо, – ділиться рятувальник.
– Якось нас викликали, коли пожежа майже знищила будинок і вже впав дах, поховавши під собою господарів. Це була ніч і сусіди не одразу помітили загоряння. Коли ми приїхали, вони сказали, що люди під завалами. Врятувати їх вже було неможливо, – каже надзвичайник.
– Так символічно це сталося 17 вересня у День рятівника. Горіла веранда, а в середині будинку знаходилась літня жінка. Вийти через двері вона не могла, бо там вирував вогонь. Ми розбили вікно, я зайшов і допоміг їй вибратись через це вікно, де її вже чекав наш начкар, – згадує Віктор тазапевняє, що далі працюється набагато легше, коли знаєш, що люди вже в безпеці. Хоча, як-то кажуть, насолодитися моментом порятунку немає часу, бо треба ж якомога швидше ліквідувати вогонь і зберегти житло.
А найважче змиритися з тим, що в країні йде війна. Наші рятувальники щодня і щоночі мають бути напоготові ліквідовувати наслідки ворожих ударів.
– Навесні минулого року прилетів шахед і зруйнував будинок жінки з двома дітьми, у якої за пів року до того загинув чоловік на війні. Крім того, уламками та ударною хвилею пошкодило ще до 20-ти будинків. Ми розбирали зруйновані конструкції. Наступні дні всі вільні від несення служби рятувальники продовжували допомагати тій жінці та іншим людям з прибиранням та відновленням житла, – говорить Віктор. Так українці на противагу злу завжди тримаються разом.
– Зять загинув під Бахмутом і тепер донька виховує їх самотужки. Молодший навіть не встиг побачити батька… Ми з дружиною намагаємось всіма силами допомагати. Вони живуть у Києві. Їздимо до них, а зараз влітку малі у нас живуть. Наші помічники по городу. Їм же все цікаво, все хочуть спробувати. Час з онуками — то найкращі моменти і цінуються більше за все. Як обіймуть тими рученятками, то душа радіє”, – емоційно каже чоловік.