«У Золотоноші – доброзичливі й приязні люди»,- майстриня-переселенка із Донеччини

Через війну майстриня Людмила Гулій вимушено оселилася на Черкащині. Її рідну Костянтинівку, що поблизу Краматорська, нині обстрілюють росіяни. Попри обставини, жінка не змогла без улюбленої справи: нині вона не лише продовжує онлайн працювати зі своїми вихованцями, а й узялася навчати рукоділлю дітей у місцевому молодіжному просторі Золотоноші. Каже, усе це допомагає відволікатися від негативних новин.

Розповідаючи про історію талановитої жінки, нова доба зазначає, що виїздити з Донеччини довелося наприкінці березня, коли жити поблизу лінії фронту стало непросто. Перебралася на Черкащину до молодшої доньки, планувала на місяць, вийшло ж – надовго.

Майстриня-переселенка з Донеччини: «У Золотоноші – доброзичливі й приязні люди»

Золотоноша стала для майстрині другою домівкою, та чимала частка роботи, творчості й життя пані Людмили лишилася в Костянтинівці. У тамтешньому Донецькому палаці молоді «Юність» жінка керувала гуртком декоративно-прикладного мистецтва, діє він і нині – от тільки дистанційно: Людмила Григоріївна зустрічається з вихованцями онлайн тричі на тиждень.

Діти власноруч виготовляють м’які іграшки, українські сувеніри, створюють вироби з бісеру, в техніках ориґамі й паперопластики. Чимало з них – номінанти, переможці й лауреати гран-прі міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Багато відзнак і в самої керівниці гуртка. На жаль, сьогодні вихованці Людмили Гулій вимушено опинилися в різних містах України й за кордоном, дехто лишився в Костянтинівці.

– Ми вкладаємо душу в кожен виріб і працюємо з патріотизмом. Тому тривожуся за долю кожної роботи, що лишилася в нашому палаці молоді. Будівля вціліла, але я дуже переживаю – там же зберігається виставка мистецьких робіт, нагороди. Таке надбання, що ставити було нікуди – довелося замовляти додаткову шафку для всього, бо ми з дітьми активно й плідно працювали, – розповідає пані Людмила.

Переїхавши до Золотоноші, майстриня не змогла сидіти без улюбленого заняття, з собою взяла і свою швейну машинку. Коли прийшла отримувати гуманітарну допомогу, познайомилася з Оксаною Червяковою, керівницею місцевого молодіжного простору. Та запросила Людмилу Григоріївну займатися з дітьми в мистецькому закладі.

– Мені запропонували співпрацю на волонтерських засадах – і я погодилася. Для мене це стало повноцінною роботою: і сумки-шопери шили, і бісером плели, і всілякі патріотичні вироби й обереги створювали. Випало мені провести і два власні майстер-класи: шили фартухи й ковдри. Мене потішило, що дорослі жінки, які вперше сідали за машинку, раділи успіхам і казали, що я вмію швидко вчити. Згодом дехто приводив на заняття з рукоділля і своїх дітей, – ділиться пані Людмила.

За словами пані Людмили, її робота, мистецтво стали порятунком з початку повномасштабного вторгнення.

– Від тієї негативної інформації, страшних новин не знаходила собі місця. Перший час узагалі можна було здуріти: там стріляють, там газ відключили… А коли приходиш до дітей – відволікаєшся. Відволікаються й вихованці, хоч від них нічого не приховаєш… Увесь сенс роботи з дітьми – у тому, що від них черпаєш позитивну енергетику. Кожна дитина робить щось своє, індивідуальне, начебто і створює за зразком, а все ж виходить унікальний виріб. Я лиш допомагаю підкоригувати, вдосконалити. Мене це все так надихає, що й самій хочеться творити. Це рай для душі, якась внутрішня потреба була працювати далі з дітьми, − говорить майстриня.

Людмила Григоріївна розповідає, що з переїздом пощастило не лише зайнятися улюбленою справою, а й налагодити спілкування з місцевими. За її словами, у Золотоноші надзвичайно доброзичлива атмосфера, приязні люди й креативна молодь.

– Золотоніські люди – вони добрі.  Тут є завжди доброзичливість і підтримка.  Тут немає неприязні, попри те, що розмовляю я російською. Українською теж говорити можу, але думати звикла російською, словниковий запас – російською. Поряд із моїм домом була українськомовна школа, та мене мама віддала в російськомовну (хоч і доводилося далі добиратися) – була ж насильна русифікація. Тому декому важко зрозуміти, що в нас заклалося так, і перейти на українську не всім просто, але ми стараємось – говорить Людмила Гулій.

У Золотоноші майстриня винаймає житло. Зізнається, що дуже кортить додому, та найближчим часом про це годі і мріяти: тамтешні території під постійними обстрілами. Дехто з вихованців пані Людмили лишився у Костянтинівці – це діти, які роками відвідують гурток декоративно-прикладного мистецтва, тож не можуть просто так покинути рукоділля, по змозі виходять на зв’язок і працюють.

– Кинути б усе й поїхати додому, бо рідний дім є рідний. Нещодавно зять їздив на батьківщину, просилася з ним – відмовив… Чоловік мій зараз там, кажу йому: давай повертатися, та він теж не згоден. Якщо, каже, ти від сирен поїхала, то вибухів і обстрілів точно не витримаєш, а Золотоноша, яка дуже гостинна, стала для нас справжнім другим домом. Будемо тут, з цими добрими людьми, і вірити разом з усіма в нашу Перемогу, – розповідає жінка.

Попри обставини, Людмила Григоріївна не впадає у відчай, активно соціалізується в громаді, бачить свою “потрібність” тут,  спілкується з багатьма людьми, має уже цілу кагорту друзів,  щиро дякує золотоніській громаді за доброзичливість і теплий прийом.

У матеріалі використані світлини з особистої сторінки фейсбук героїні матеріалу Знайомство та спілкування з Людмилою Григорівною відбулось у м. Золотоноші у Центрі розвитку молоді, на одному із заходів, що відбувався у рамках проєкту  “Соціальна адаптація під час кризи, який реалізується Громадською спілкою “Громадські Ініціативи України” в 9-ти областях України.

Читайте також: Від учителя до військового: обличчя золотоніського захисника