Золотоноша часто ставиться під сумнів своїми ж мешканцями як повноцінний суб’єкт. Завжди нашим людям золотоніські дороги гірші за ті, що у сусідів, завше наші умови та обставини більш кепські, аніж у довколишніх, а також, було б дивно, якби медицина стала винятком у цьому сумному переліку.

Кореспондент видання Золотоноша.City Дмитро Грановський у своєму матеріалі зазначає, що дуже часто у приватних бесідах та обговореннях, якщо дослухатися та вдумуватися у слова співбесідників, можна завважити: мало хто довіряє, скажімо, золотоніським лікарям. Всі рвуться в область, чи ж то пак, ще вище – до самого стольного граду, себто – до Києва. Буцімто там – голови світліші, а руки – надійніші. Та й на обладнання часто нарікають, мовляв, лишень відгомін «совка» у нас пантрує здоров’я громадян.

І це могло би виявитися частковою правдою, якби мова заходила про надскладні процедури, операції чи загалом рівень потреб пацієнта. Натомість насправді – Золотоніська багатопрофільна лікарня має все, аби перекрити критичну більшість тривіальних звернень та навіть більше. І головне – ми маємо кадри.

Нещодавно висвітлювалась діяльність пологового відділення, яке золотонісці часто оминають стороною, а подекуди ще й не стидаються прикрасити свою аргументацію сороміцьким слівцем на адресу тамтешніх фахівців. Проте дехто і не знав про те, наскільки все змінилося, як омолодився персонал та які умови й послуги наразі здатен гарантувати заклад, де у цей жорстокий світ приходять нові золотонісці. Те ж саме стосується і хірургічного відділення.

– Ми спіймали себе на думці, що неодноразово розповідали, якими ремонтами та оновленням матеріальної частини займалися наші хірурги. Але ж не скальпель сам патрає пацієнту плоть, а рука, що його спрямовує. Розповідаючи про поверхню, ми геть не завважили потребу спільноти зазирнути до середини і роздивитися начинку цього загадкового пирога під назвою «Золотоніська хірургія». А він натомість – здатен неабияк здивувати, зокрема –добіркою кадрів: молоді, перспективні та вишколені у атмосфері нової, незалежно-української лікарської ментальності хірурги, які так і рвуться у бій, і все те – під проводом мудрих та досвідчених колег, – зазначає оглядач.

Ланцюжок оповідей розпочинає Богдан Дейнега. У свої 30 та ще рік згори, Богдан Миколайович вже має за спиною близько 7 десятків персональних операцій та понад сотню, якщо рахувати загалом. Здавалося б – 31 рік, то який же це «молодий і перспективний»? Утім не слід забувати, що здобуття лікарського фаху – надто тривалий процес. Богдан Миколайович має за спиною тернисту стезю, на якій відточував своє ремесло: це і 2 роки коледжу, і 6 років академії, і 3 роки інтернатури. І лише 2 роки – як стоїть на варті золотонісців зі скальпелем в руках. Тому – так, безумовно молодий. Чи перспективний? Очільник хірургічного відділення Валерій Калина чуйно відгукувався про свого підопічного, на ряду з іншими колегами відзначаючи палке прагнення до саморозвитку і вдосконалення у ремеслі. Поміж іншим, як зазначив Валерій Павлович – у хірургії немає вершини, немає взірця бездоганності та кінцевої мети.

Певною мірою, це ремесло відповідає одній фразі, що добре пасує до нашої теми: «Самурай – не має мети; тільки шлях». Хірург не може ставити собі конкретну мету майстерності, адже якщо він зупиниться і візьметься пишатися собою та вважати, що навчився всьому – на тому його кар’єра і завершується.

Часто кажуть – «ювелірна точність». Проте, коли ювелір змарнує свою спробу – він лише викине у смітник бездушний камінець. А от хірург права на помилку не має. Тому так, безумовно: «Вік живи – вік учись» – це про людей цього, досить кривавого і навряд чи підходящого для всіх, цеху.

Богдан Дейнега фактично лише розпочинає свій шлях, стає на правильну путь, але вже зараз досвідчений наставник вбачає у ньому прийдешній потенціал і відзначає поточні вміння. Мама пана Богдана – медсестра, тому фактично з дитинства він став небайдужим до професії, котра вабила, усіляко манила своїми таємницями і навіть не змушувала довго розмірковувати, ким хлопчина має працювати, коли виросте.

Богдан Миколайович відзначає, що головне для майбутніх лікарів і хірургів зокрема – це не боятися. Не боятися випробувань і не звертати з обраного шляху. Таку настанову він дав би тим, хто наважиться носити горде звання лікаря та рятувати людські життя. Шлях буде складним, але зрештою – того вартує. Особливо, якщо заходить про матеріальну складову. Тож, щодо оплати праці хірурга-сучасника, Богдан Миколайович зізнається, що все цілком пристойно. Так, можливо, щоб дотягнутися до західних колег – треба ще попрацювати над становленням нашої держави та її економіки, зокрема зараз – під час повномасштабної війни – та у безпосередньо повоєнний період. Але як рівняти із платнею бодай років десять тому – просто-таки небо і земля. Пан Богдан переконаний, що його клопітка та плідна праця цілком може забезпечити достойне проживання їхньої родини. На цьому місці нагадаємо, що для цього хірургу довелося навчатися 11 років, тобто фактично – завершити ще одну школу.

Отож, чому ж таки не варто нехтувати золотоніськими Авіценнами? По-перше, провінційна хірургія – одна з кращих у області і далеко не пасе задніх у порівнянні з рівнем усієї країни. По-друге, що хірург київський, що хірург золотоніський – обидва навчалися в одному закладі. Просто один був уродженцем столиці, а інший – провінційного містечка, яке він ніколи не проміняє на гамірливий мурашник і суцільну суєту. По-третє – у золотоніській хірургії дійсно лікують, практикуються, розвиваються. Так, скажімо, якщо по Україні хірургічна активність за 2021 рік складає 52,3% , по Черкаській області 54%, то в нас – 75%(!). Це найвищий показник в Україні й області.

Із 100 хворих, які лежать у хірургічному відділенні, 75 – оперуються. А це – досвід і живі люди, які лишаються задоволеними послугами наших хірургів. Ну і по-четверте – якщо, скажімо, у вашій пам’яті закарбувалися неприємні спогади тих чи інших подій, які торкнулися вас років 10, 20, 30 тому – відкиньте їх, адже обличчя золотоніської хірургії дійсно заграло новими образами, наповнивши колектив молодими і обдарованими фахівцям.

Пан Богдан не будує глобальних і надто амбітних планів на майбутнє. Він має на меті продовжувати працювати у золотоніській хірургії, де відчуває себе на своєму місці, а також – де приносить користь містянам і не тільки. Адже Золотоноша – його дім. І, погодьтеся, завжди приємно, коли на ґанку домівки стоять усміхнені та приязні сусіди, які довіряють тобі та не шукають щастя деінде.

Доброзичливий сусід – запорука надійних і виважених рухів зі скальпелем у руці, – резюмує журналіст Дмитро Грановський.