Із Миколаєва до Золотоноші: історія незламних

Ще шість місяців тому у Золотоноші перехожі майже всі знали одне одного, заочно, через друзів, двоюрідних родичів чи колег по роботі. Йдучи містом «гостей» вирізняли миттєво. У зв’язку з війною на вулицях Золотоноші з’явилося багато нових, незнайомих облич. З початку повномасштабного вторгнення до громади приїхало більше трьох тисяч українців з «гарячих точок» країни. Цифра варіюється, але приблизний масштаб вливання нових людей на Золотоніщині зрозумілий. Хтось виїхав, хтось пробув тут пару місяців, а деякі залишилися жити.

Видання Золотоноша.City розповідає про сім’ю з Миколаєва, яка оселилася у центрі міста.

16 квітня у Золотоноші на вулиці Залізняка зупинилося авто миколаївського таксі. З машини вийшло п’ятеро: чотири покоління жінок і чоловік. З собою привезли двох собак, двох кішок і двох щурів.

– 24 лютого я прокинулася від дзвінка керівника з Києва. Миколаїв почали бомбити в іншому районі. Я вибухів не чула.

– А потім заглянули в інтернет, почали з усіма зідзвонюватися. З перших днів волонтерили, збирали теплі речі військовим. З мамою не бачилися місяць. – розповідає 52-річна Оксана Євченко. Вона юрист, працює на державній посаді, допомагає врегульовувати колективні трудові спори. З Миколаєва родина виїхала, коли зрозуміли, що не буде води. Взяли трохи фотографій, теплі речі, одягли шуби. Ними потім і вкривалися на новому місці.

Каже, що особисто не вірили в те, що може початися повномасштабне вторгнення. Син Володимир – військовослужбовець, за місяць наказав запастися водою і скупити продукти. Додому востаннє приїжджав на Різдво. 6 березня 31-річний головний сержант другого десантно-штурмового взводу героїчно загинув під час виконання бойового завдання у складі розвідувального взводу у Луганській області. Поховали з прапором Золотоноші та Кобзарем у Миколаєві. Побувши лише рік дружиною, вдовою стала 21-річна Аделіна.

Трагедія підкосила всіх. 101-річна прабабуся Дар’я Товста плакала 3 дні. Жінка народилася 19 березня 1921 року, пережила Другу світову війну, втекла з окупації. Її декілька разів намагалися вивезти в Німеччину на примусові роботи. Незважаючи на статус жінки похилого віку, у свої поважні роки мала жвавий вигляд і свідоме світосприйняття. Після втрати правнука жінці погіршало.

– Бабуся думала, що ми приїхали в Золотоношу тимчасово. Побудемо тут трохи та й повернемося. Вона ж все життя прожила у Миколаєві, для неї втрата рідної людини і домівки – стало непоправним ударом, – скрушно розповідає Оксана Олегівна.

Чоловік держслужбовиці – Володимир Євченко народився і виріс у Золотоноші. Вивчився на юриста і працював у Миколаївській облдержадміністрації, надавав правову допомогу внутрішньо переміщеним особам і ніколи б не подумав, що такі послуги колись знадобляться їм.

Батьківська хата пустувала 25 років.

Переїхавши, першим ділом замінили електропроводку і каналізацію, підремонтували дах. Наразі замінюють старі полотна вікон на сучасні пластикові. Все роблять за власний кошт.

– Нам фартить на хороших людей. Дуже пощастило із сантехніком та електриком. Зробили все швидко і якісно, порадили як краще. Ще стоїть криниця у дворі, яку потрібно вичистити, але до неї ще руки не дійшли. Заготовлюємо дрова, чекаємо на твердопаливний котел. Ситуація у Миколаєві нас навчила, що потрібно бути автономними за будь-якої ситуації, щоб могли розраховувати тільки на себе, – стверджує жінка.

Двір засаджений квітами: різні види чорнобривців, гладіолусів, декоративні соняшники, і калли – ніжно-рожевого і жовто-коричневого кольорів. 

– Коли ми переїхали, тут були непролазні хащі: бур’ян стояв вище мене, було багато порослі від дерев. Колись у батьків був сад і розкішний виноградник. Єдине, що залишилося – чотири яблуні і вишня. Тож ми рубали, корчували, виривали, – посміхається Оксана Олегівна, згадуючи пророблену роботу. – Я з собою привезла насіння квітів і овочів. Навесні посадили все: огірки, помідори, редиску, горошок, мелісу, м’яту, базилік, кукурудзу, соняшники, гарбузи… Уже переробили 20 кілограмів помідорів. Робили кетчуп, аджику. Сьогодні принесла ще «сині», консервуватимемо.

52-річна жителька Миколаєва розмовляє українською чітко і впевнено, не зупиняється в розмові, шукаючи потрібне слово, акценту практично не має, що дивно для російськомовної переселенки. 

– Я намагаюсь розмовляти українською частіше, щоб її поліпшити. У Миколаєві ми ходили лише у церкву Київського патріархату. Це моя принципова позиція. І син такий був, – підкреслює любов до усього українського. І додає, що не хотіла б виділятися у золотоніському натовпі як тимчасово переміщена особа. На виплати не подавала. Лише оформила статус для отримання документів на сина. Вважає, що ті кошти комусь будуть потрібніші. – Був такий випадок: я йшла дорогою через стадіон, до мене підходить чоловік і каже, що переселенець, просить допомоги. Я зраділа: «Мені потрібно скопати город і по двору допомогти. Я вас нагодую, дам грошей ще й з собою продуктів». Він так на мене подивився: «Ви що?» А я в ступорі – робити не хоче, а за що люди живуть?

Пані Оксана згадує, що востаннє була в Золотоноші більше 10 років тому. З тих пір місто змінилося:

– Раніше думала, Боже який жах, все сіре, інертне, тільки перекотиполя в центрі не вистачає. А зараз такі разючі зміни. Місто розцвіло, у центрі – маркети, все заквітчане, доглянуте. Відчуття – що дійсно у Золотоноші є господар. А ще люди. Нас вразило їхнє ставлення: дуже добрі, ввічливі, привітні, емпатичні. Ми це відчули з першого дня. Сусіди відразу принесли ящик картоплі, морожені фрукти. Друзі передавали консервовані огірки і помідори. А ще подушки й одіяла – тоді ще було холодно.

Спілкуючись з сім’єю, викликає захоплення їхня стійкість попри незгоди і випробування, які випали на їхню долю. А ще принципи. Вони переїхали на нове місце проживання у практично незнайоме місто. У своїй квартирі було все закуплено, умебльовано, тут – доведеться облаштовуватися наново. У 52 роки! І ця жінка, яка тримає практично на плечах добробут і стабільний психологічний стан після пережитого всієї сім’ї, вона не зачерствіла душею, не перестала бачити добро і красу, не озлобилася, а торує свій шлях далі, підлаштовуючись під реалії сьогодення. Сильна, вперта, вольова, з власною позицією, баченням і твердим характером, як і властиво істинно українській жінці. Гідний приклад для наслідування багатьом.