31-а річниця української незалежності відмінна від попередніх. Нині вона проходить без урочистостей і святкувань, натомість омита кров’ю наших захисників і захисниць. Щоб відстояти свою рідну землю, зберегти Україну для нащадків, взяли до рук зброю не тільки чоловіки. Захищати країну доводиться й жінкам. Про одну із таких мужніх захисниць розповідає видання Золотоноша.City.

У 29 років Альона знає, що таке мінометний обстріл, по свисту розрізняє вид снаряду і вгадує його напрямок, а вночі вдивляється у чорне небо в пошуках ворога. У неї набутий тремор рук, а посмішка варта перемоги. Вона уособлює в собі Україну – незламну, рішучу, з гордо піднятою головою і міцно стиснутою зброєю в руках. Навіть, коли розповідає про себе мимоволі вивільняє такі властиві українцям риси – безстрашність, нескореність і почуття гумору. Поранена, але незалежна, повна сил із променистими очима і принциповою позицією вона точно знає, що перемога за нами.

Двадцятидев’ятирічна сержантка Альона з Черкащини три роки тому підписала контракт і служить у бойовому підрозділі Національної гвардії України. Вона – командир бригади швидкого реагування, брала участь у бойових діях у Сєвєродонецьку та Рубіжному.

Про ставлення до військовиків українців з окупованих територій, «злагодження» з побратимами і неминучу перемогу розповіла відверто.

Наші позиції русакам здавали місцеві

До повномасштабної війни дівчина мала ротацію на схід, там і зустріла 24 лютого. Наразі вчетверте перебуває на лікуванні:

— У кінці травня у Сєвєродонецьку нашу позицію бомбила ворожа авіація. Ми стояли у промзоні. Авіабомба спричинила велику руйнацію, я отримала чергову акубаротравму і опіки від азотної кислоти. Мене та ще декількох хлопців евакуювали у госпіталь. Це вже четверта контузія. Після неї дали звання сержанта.

Першу свою бойову травму отримала 14 березня, потрапивши під мінометний обстріл:

— Коли до нас прилетіло, я впала і закрила руками обличчя замість вух. Від ударної хвилі отримала контузію. Ти втрачаєш орієнтир, темніє в очах, зірочки світяться і такий писк божевільний у голові. У Рубіжному там постійно працювала арта русаків, їх місцеві корегували, здавали наші позиції, – розповідає про першу контузію. І додає, що наслідки травми у кожного свої. В Альони – тремор рук. – Коли ти певний час перебуваєш у зоні бойових дій, починаєш розрізняти: переліт це, недоліт, чи по факту до тебе летить. Якщо третій варіант намагаєшся якнайшвидше знайти якесь укриття, впасти і «мінімізуватися», максимально притиснутися до землі. Проте, є різні ситуації: коли йде артобстріл, ти розумієш, що далі буде піхота. І потрібно бігти на підсилення, щоб не було прориву, і тут вже не думаєш про те, щоб впасти чи сховатися. Ціль – зірвати наступ ворога.

Не боїться тільки дурень

В одному з боїв Альона встигла врятувати життя двом пораненим побратимам. Обороняючи схід України разом зі своїм підрозділом, давала добрячий бій кадирівцям. Дівчина добре знає, що таке контакт з ворогом на відстані 20 метрів.

— Кадирівці – звичайні живі істоти. Вмирають так само як і русня. Відрізняються від недовоїнів ЛНР кращим екіпіруванням і трохи ліпшим озброєнням. Більшість тупих русаків йдуть просто навмання, а ці роблять розвідку і, коли заходять на територію, вони вже точно знають куди йдуть і хто там є.

Каже, найстрашніше було коли поряд почала працювати реактивна система залпового вогню «Смерч».

— Ми тоді стояли у лісосмузі і ділили одну банку тушкованки на п’ятьох. І тут раптом такий звук, просто неймовірний, я не своїм голосом кричу всім: «Лягай!»! Хлопці попадали, а потім зрозуміли, що це біля нас працює установка. Насміялися тоді, – згадує набутий досвід з посмішкою. – На війні вчишся контролювати свої емоції, бо розумієш, що від твого рішення може залежати чиєсь життя. І якщо ти зараз злякаєшся і не побіжиш допомагати хлопцям, бо там стріляють, то можливо там будуть зовсім інші наслідки. Не боїться тільки дурак.

Мною не буде командувати баба!

Позивний «Джейн» отримала від командира батальйону, саме так він «охрестив» дівчину після співбесіди, згадує солдатка:

— Під час розмови запитав, чи розумію куди я хочу йти. Я була чітко переконана у бажанні, що хочу внести свій вклад у майбутню перемогу. Як мені тоді доповіли, йому було теж цікаво, «що з цього вийде».

У піхотній роті, де служить Альона, вона єдина дівчина. Більше того, «Джейн» – одна солдатка на весь батальйон. У штабі є дві особи жіночої статі, які займаються паперовою діяльністю. А в польових умовах вона єдиний і неповторний «екземпляр».

— У частину я прийшла вже командиром відділення, у підпорядкуванні мала 5 чоловік. Зараз – головний сержант взводу. Спочатку до мене всі поставилися скептично: «Ну дівчина, та що вона може»… У роті говорили: «Мною не буде командувати баба!». Коли почали виїжджати на полігон , де злагодження тривало 2-3 тижні, я все робила нарівні з хлопцями – тренувалася, бігала зі зброєю… Періодично у нас були марші: п’ять-десять кілометрів проходили у повному обмундируванні, при цьому несли пораненого, імітований ящик з боєприпасами, а ще впродовж всього маршруту зупинялися й робили додаткові вправи: присідали, віджималися з навантаженнями, – пригадує сержантка. – На полігоні ми жили в одному наметі і весь час проводили разом: чистили зброю, ходили на річку чи готували вечерю. На всі 100% хлопці довірилися мені після повномасштабного вторгнення, сказали: «Не очікували, що деякі чоловіки злякаються, а ти підеш до останнього». Ми настільки звикли один до одного, що бойові побратими – це моя друга сім’я. Після всього пережитого їх не можна назвати інакше.

Альона зізнається, що такі дівчачі моменти, як манікюр, макіяж, нарощування вій чи ламінування брів – відразу викреслила зі свого життя.

— У піхоті – це не практично, в руках постійно зброя, ти або копаєш, або стріляєш або кудись повзеш. Ти маєш бути готовий до того, що ти будеш брудний і смердючий, – сміючись розповідає дівчина і акцентує: – Йдучи в подібні підрозділи потрібно мати велике бажання і усвідомлювати всю відповідальність. Тут не можна дотримуватися класичних дівчачих фраз: «я втомилася», «цього робити не буду», «мені важко» – інакше для команди ти станеш тягарем.

Підсвідома готовність

Для Альони сон – важка тема. Він чутливий, невловимий і такий жаданий…

— Лікарі приписували снодійне, але до нього швидко звикаєш. Прокидаюся від найменших шумових подразників, іноді навіть заснути проблема. І ще – звички. Навіть на мирній території, коли темно, виходячи на вулицю, несвідомо задираю голову догори, вдивляюся в чорне небо – не летить бува коптер чи БПЛА, – розповідаючи історії, дівчина зовсім не жаліється, а констатує факти як невідворотність, наслідок. При цьому жартує над собою: – Якось їхали в машині полем, стояла сонячна погода. Із автомобіля, який рухався попереду, відбився сонячний зайчик, мигнув прямо в очі – я аж пригнулася, на рівні підсвідомості сприйняла це як спалах від обстрілу.

Татуювання сержантки «Джейн»

Альона була норовливою школяркою і мала свій беззаперечний погляд на зовнішній вигляд учениці. Можливо, саме бешкетний характер виховав у дівчинці майбутню дисципліновану гвардійку, гордість Черкащини.

З плеча до зап’ястя на правій руці дівчина дороблює нове тату: черепи, з яких проростають колоски. Каже, це на згадку про Рубіжне, перший тяжкий бойовий досвід:

— Черепи – це полеглі русаки, а колоски – Україна. Хочеться швидше звільнити нашу територію і збудувати десятиметрову бетонну стіну між нами й орками. Щоб навіть і не пахло ними на нашій стороні. Інакше ніяк – ми переможемо!