“Дарма, що місто зруйноване – відбудуємо. А посаджений нами тут город залишиться людям”, – харківські переселенці у Кропивні

У селі Кропивна Золотоніської громади оселилося кілька сімей, які відважилися покинути рідний Харків і вирватися з-під обстрілів.

— Людина скрізь до всього звикає, – ділиться своєю історію виданню Золотоноша.City Володимир. – Кропивна – місце нашого пристанища. Тут не воюють, не стріляють – і це вже добре. Сюди переїхала уся моя сім’я. Згодом прибули ще й родичі зятя. Разом майже 20 осіб.

Із 10 тисяч мешканців мікрорайону П’ятихатки, де вони мешкали, залишилося 100-150 осіб – хто впертий і нікуди не хоче виїздити, незважаючи на заклики і просьби солдатів Нацгвардії.

Переміщені утворили таку собі харківську діаспору у мальовничому козацькому селі. Вони першими відгукуються на заклики старости Олександра Кипича щодо проведення суботників з благоустрою сільських вулиць чи наведення ладу на кладовищі.

— Мені варто лише кинути клич, як вони вже зібралися і працюють, – хвалить прибулих очільник міні-громади. – Взяти хоча б суботник на кладовищі: вирубали, розчистили, допомогли. Або ж заготівля посадкової картоплі. Теж згуртувалися і допомогли вантажити та привезти.

Читайте також: Золотоніський ЦНАП: які послуги переселенцям надають спеціалісти центру

Для проживання харків’ян староста виділив покинуті господи, де понад 8 років ніхто не жив і не доглядав ні помешкань, ні присадибних ділянок. Тож обійстя вимагають капітальних фізичних вкладень, чим наразі посилено й займаються переселенці.

— Ми намагаємося хоч якось облаштувати наш побут, – ділиться співрозмовник. – Заходилися копати яму під туалет, потім візьмемося за будівництво літнього душу. А ще поступово розчищаємо подвір’я від зарослей. Вже виорали город.

П’ятдесятирічний чоловік в захваті від кропивнян, які дуже гостинно їх прийняли. Втікали, не успівши прихопити найнеобхіднішого. Поїздку заздалегідь не планували, все зволікали, сиділи до останнього. Тож, вирушаючи, вкинули в авто лише деякі речі. Головне, щоб всі помістилися. Забрали з собою ще й стареньку матір співробітника, який загинув від обстрілів. Жінку довезли до Полтави, де її прихистили родичі.

Довга дорога у тил

Зазвичай дорога у 450 кілометрів з Харкова до Золотоноші займає 4-5 годин. Вояж наших героїв з 4-х авто зайняв 18 годин. Здебільшого на блок-постах перевіряли документи водія у першій машині, інших, розуміючи, що йде евакуація, пропускали без огляду. Затори і черги на блок-постах виникали через перевірку паспортів у пасажирів автобусів.

— Найстрашніше було вибратися із самого Харкова і проїхати близько 20 кілометрів в сторону Полтави, – пригадує Володимир. – А далі вже починалося мирне життя: люди ходили безпечно і відкрито, займалися своїми звичними справами.

Читайте також: У громадах Золотоніщини розпочали роботу пункти видачі медичної гуманітарної допомоги

Як розповідає чоловік, у мирний час він працював у службі доставки продуктів. Тож Харків знає, як свої п’ять пальців. Кожну його вуличку, будівлю, парк, сквер, пам’ятник. Від початку війни він не виїздив зі свого мікрорайону П’ятихаток. Тому побачивши вулицю Сумську, Полтавський шлях був шокований від побаченого. Довкруг руїни від ракетних обстрілів. Напередодні вночі був обстріл і їм довелося петляти центральними вулицями, бо ще працювали пожежні машини біля військового училища.

— Треба віддати належне меру Харкова Ігорю Терехову, що зумів забезпечити злагоджену роботу комунальних служб, – відзначає переселенець. – Вони працюють цілодобово і місто, не дивлячись на руйнування, чисте і проїзне.

У мікрорайоні трапилася НП: донька на фоні всього, що сталося, втратила розум і задушила свою матір, почала все викидати з вікна і погрожувала підпалити будинок. Сусіди викликали поліцію, а правоохоронці відмовлялися приїхати, посилаючись на ряд причин. А от комунальна служба – єдина, що працювала безперебійно.

Дуже боляче було залишати рідний Харків. Ще важче усвідомлювати те, скільки років доведеться витратити на його відбудову.

— Від нашого будинку у Харкові до кордону з росією – 27 кілометрів, а до Бєлгорода – 60, – розповідає. – У 2014 році перша українська столиця мала проросійські настрої, але колишньому меру Геннадію Кернесу вдалося їх придушити. От в Донецьку такої єдності не відбулося, тому й маємо отакі сумні наслідки.

Його племінниця служить у Збройних силах України, безпосередньо у полку «Азов». Заступник командира полку Святослав Паламар вивів її разом з чотирма службовицями з оточення, де вони трималися 35 днів. Після того, як дівчата пройшли реабілітацію у Львові, вони знову повернулися на службу у ЗСУ.

Читайте також: Золотоніські лісівники підтримали гуманітарною допомогою колег із Запоріжжя

Володимир зізнається, що йому важко уявити своє подальше життя без рідного Харкова, де нині зруйновано 30% інфраструктури.

— Новини про прильоти у Харків відслідковую щодня, – розповідає. – Болить душа за своє місто-красень, щемить серце.

Чоловік планує з часом з’їздити додому і взяти хоч трохи теплих речей, бо, як повідомляють волонтери, по квартирах хазяйнують мародери. Однак сподівається, що ласі до легкої наживи людці, всього не заберуть.

У Золотоноші найбільше вразила щирість і відкритість людського ставлення

У центральній Україні найбільше вразило ставлення людей, яке діаметрально відрізняється від харківського.

— Ми прийшли в управління отримувати довідки про внутрішньо переміщених, – пригадує. – Дівчата затратили на нас з дружиною всього 20 хвилин! У них все налагоджено: тут присядьте, тут візьміть, тут пройдіть. Усе так культурно і ввічливо. Повірте, у нас у Харкові на таке оформлення довелося б витратити 2-3 дні, доки зібрали б усі документи.

Читайте також: «Уже не той час, аби лишатися нейтральними. Ми його пережили», – історія харківської переселенки у Золотоноші

Так же і в побуті. Кропивняни виявилися напрочуд гостинними людьми. Вони залюбки діляться будь-якими інструментами для ремонту та реманентом для городніх робіт. Деякі не обмежуються банальними порадами та повчаннями, а охоче беруться допомагати фізично. Ніхто не знайомиться, не уточнює особисті дані. Звертаються по-сільському, по-дружньому: баба Люба, Ніна, тьотя Галя. Мають уже пів села друзів. Стали на облік у рибальський осередок, зробили перші членські внески, мають право рибку у сільському ставку вудити. Хочуть з дітками проводити дозвілля біля водойми. Рибацьким знаряддям забезпечили знову ж таки сусіди.

— Як тільки закінчиться війна, знову повернемося у рідний Харків, – ділиться Володимир. – Дарма, що місто зруйноване – відбудуємо. А посаджений город залишиться людям. Тим, хто потребуватиме продуктів.

Мріє, щоб більше ніколи не було війни, усе решта – дрібниці. Відтепер переконаний: людські цінності змінилися кардинально.