«Уже не той час, аби лишатися нейтральними. Ми його пережили», – історія харківської переселенки у Золотоноші

Переважна більшість історій, які розповідають про себе переселенці, біженці та евакуйовані люди із зон бойових дій – майже однакові. Певна річ, вони можуть мати розбіжності, деякі відмінності, проте здебільшого малозначущі. Однак кожна людина сама по собі автентична. Вони мали до вторгнення свої переконання, володіли певними навичками та мали хобі. Тому при створенні низки матеріалів про тих, кого агресор змусив покинути попереднє життя і шукати щастя у невідомому, Золотоноша.City бажає акцентувати свою увагу саме на цьому. Аби історії запам’ятовувалися, а тими, хто їх читає – закарбовувався досвід і мимовільно вибудовувалися належні висновки. Про чергову сумну історію вимушеної переселенки із Харкова розповідає кореспондент видання Золотоноша.City Дмитро Грановський.

«Рускій мір»

Пані Марина жила у Харкові… У Харкові, де величезна кількість етнічних росіян, у Харкові, який завжди був близьким до росії як у географічному параметрі, так і культурному, у Харкові, де переважна більшість населення послуговується у побуті російською мовою і який, так завзято «рятуючи російських людей» та «захищаючи російськомовний сегмент», агресор нещадно поливає свинцем та сталлю, трощачи, як самі вони стверджували, «російське місто». І вбиваючи «російських людей». Це свідчить лише про те, що події кількох сотень літ – оповиті обманом, пропагандою та спотворенням історії – продовжуються. І єдина мета, яку насправді переслідували Московське царство, Російська імперія, СРСР а тепер і новітня, фашистська росія – це знищення етносу, мови, культури, злам духу та позбавлення волі, незалежності і суверенності.

м. Чугуїв. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v м. Чугуїв. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

Пані Марина – російськомовна харків’янка. Проте спілкуючись з нею, не складно зрозуміти, що вже зараз вона намагається все частіше переходити на рідну мову, намагається вчитися та змінювати себе. «Рускій мір» кричав про пригноблення їхньої мови в Україні, намагався не підпустити до себе НАТО, всіляко протистояв зміцненню українського впливу в Європі. Проте на прикладі таких людей – звичайних харків’ян, донеччан, луганчан тощо – ми виразно бачимо, що своєю агресією та свавіллям ворог досягнув лише зворотного ефекту. Український голос як ніколи лунає над Європою та всім цивілізованим світом. НАТО зміцнилося на своєму східному фланзі. Українці, деякі з котрих навіть протягом 8 років гібридної війни ще лишалися лояльними до росіян або ж хоча б до мови – цураються її та відштовхують.

Крути, Київ. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v Крути, Київ. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

При згадці прихильників «руского міра», пані Марина, спілкуючись перед тим переважно російською, переходить на українську і жартома відповідає, що ліпше б не показували їй таких людей, адже буде їм лихо.

Маріуполь. ДО та ПІСЛЯМаріуполь. ДО та ПІСЛЯ

– Якщо ще лишилися ті, хто виявляє лояльність до росії, чи ж то пак, хто просто не бачив війни і все ще намагається виправдати або ж бодай якось пояснити вчинки агресора – ласкаво просимо до Харкова. Не після перемоги, ні. Саме зараз. А ще ліпше – відвідайте Маріуполь.

«Коли стріляють – не страшно. Страшно – коли тихо»

Після визнання росією ЛНР/ДНР 22 лютого, Марина з родиною розуміла, що ось-ось щось почнеться. Війна запопала їх вдома, у ліжку. З першими вибухами та початком атаки, сім’я заховалася у підвалі. Перший тиждень минав саме так: обстріли-підвал, обстріли-підвал – і все по колу. Після перебування в укритті Харкова, згодом перебралися до селища міського типу Солоницівки, яка західніше від самого міста, де розгорнулися найактивніші бойові дії. Зрештою, два дні тиші зробили свою справу.

У підвалі міста Харків. Початок вторгненняУ підвалі міста Харків. Початок вторгнення

– Коли отак сидиш і не знаєш, звідки чекати небезпеки – це найгірше. Не коли стріляють, а саме коли затишшя. Ми вирішили, що далі залишатися не можна. Я, чоловік, двоє дітей і наша морська свинка – 7 березня виїхали з Солоницівки у напрямку Золотоноші. Десь за 6-7 годин вже були на місці, – ділиться пані Марина.

У Харкові лишилися друзі їхньої родини, також вони мають родичів у росії. Жінка завжди підтримує зв’язок з харків’янами, отримуючи актуальні новини безпосередньо з прифронтової зони. Пані Марина зізнається, що понад усе кортить повернутися додому.

У підвалі міста Харків. Початок вторгненняУ підвалі міста Харків. Початок вторгнення

Попри те, обставини складаються так, як складаються. І поки що замість домівки, родина була змушена спершу запинитися у друзів із Золотоноші. Ті прийняли добре, за що жінка у діалозі неодноразово висловлювала свою подяку. А затим – рушили у Черкаси, де їм дозволили тимчасово пожити у квартирі.

– Наразі ми займаємося насамперед дітьми. Вже влаштували їх у золотоніську спеціалізовану школу інформаційних технологій №2. Далі – буде видно.

Мурал від харківських художників у Золотоноші

Під час бесіди пані Марина розповіла про своє захоплення і роботу за сумісництвом. Вона – художник-мураліст. Роботи за її участі прикрашають фасади будівель у багатьох містах України, зокрема Чернівці, Київ, Бахмут, Ізюм, Авдіївка.

Тарас Шевченко, Харків. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v Тарас Шевченко, Харків. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

– Ми дуже хочемо створити якийсь мурал у Черкасах і Золотоноші. Як показує практика, грошей на такі проєкти як у адміністрації, так і у нас особисто бракує. Тож фінансування ми будемо шукати самотужки – краудфандінгом та іншими подібними способами. Проте хотілося б заручитися підтримкою. Як мешканців, так і міської влади, аби отримати належний дозвіл.

Пані Марина відзначає, що для такої задумки було б добре десь підібрати фасад заввишки у 2-3 поверхи.

Симон Петлюра, Київ. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v Симон Петлюра, Київ. Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

– Ми маємо кілька шаблонів, готуємо макети. Наразі у розробці патріотичні, воєнні макети, на яких можна зобразити українських воїнів-захисників. А є також більш нейтральні. Зважаючи на те, що фінансуватимуть проєкт люди, спільнота – то, гадаю, вони оберуть саме перший варіант. Уже не той час, аби лишатися нейтральними. Ми його пережили.

Наостанок пані Марина розповідає про одну зі своїх робіт. Її зміст, а головне – теперішній вигляд цілком промовистий і не потребує зайвих коментарів.

Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

У 2017 році в місті Ізюм вони створили мурал присвячений Джону Ленону. На ньому з’явився напис, простий і зрозумілий, однаковий як українською, так і російською: «Дайте миру шанс!».

Після звірячого нападу на Харків, російські окупанти розв’язали кровопролитні бої у місті Ізюм. Було понівечено безліч будівель, розтрощено центр міста.

Джон Ленон, м. Ізюм, 2017 /// Джон Ленон, м. Ізюм, 2022 --- Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v Джон Ленон, м. Ізюм, 2017 /// Джон Ленон, м. Ізюм, 2022 — Фото: Інстаграм-сторінка kailas.v

– Наочним прикладом тієї катастрофи є світлина з нашим муралом – портретом Джона Ленона, великою людиною, музикантом, пацифістом. Війна зробила свої корективи, внесла жахливий наратив війни як новий шар змісту на мурал із всесвітньовідомим пацифістом. Будівля, на яку нанесено мурал, розбита, а картина – понівечена, – розповідає пані Марина. – Ми з першого дня живемо чи у підвалах, чи у добрих людей. Вони виявилися ближчими, аніж російські родичі, які були відправлені услід за російським військовим кораблем. Ми – українці. І Україна переможе, – завершує безапеляційним твердженням бесіду жінка.

Детальніше ознайомитися з роботами пані Марини можна за прямим посиланням: https://www.instagram.com/kailas.v/ або ж натиснувши СЮДИ.