Мертві на вагонах і суп з води та лушпайок: історії з життя простих золотонісців, які пережили голод

Серед тих, кому вдалося вижити у страшні часи голодоморів 1932-1933 та 1946-1947 років, − мешканки Золотоноші, 100-річна Віра Рощина та її 82-річна донька Валентина Георгіївна. Про їхні історії розповідає видання Золотоноша.City.

Вірі Олександрівні у 1932 було 11 років

– Ви тільки озвучили ті роки, а в мене вже в голові паморочиться від страшних спогадів, − тремтячим голосом говорить пенсіонерка. − Наша сім’я жила на станції у Золотоноші, батько працював на залізниці. Тоді було дуже тяжко. Щоб не вмерти з голоду, мама збирала якісь речі та їздила у Росію міняти їх на харчі. Поки вона приїде з тієї поїздки, ми сходили з розуму в очікуванні. Нас же трійко дітей: я і два старші брати. На вокзалі було дуже багато люду: хтось кудись їхав, аби скоріше втекти від голоду. На жаль, для декого це стало останнім пристанищем.

– Поруч із знеможеними живими лежали мертві. Для мого дитячого сприйняття це було жахіття. У пам’яті виринає спогад, як люди пропонували гроші, але не було що на них їм дати. Навіть поділитися крихтою хліба. На залізниці доводилося бачити, як люди мерли на дахах вагонів, їхні тіла там і лишалися. Страшно було дивитися на це. Не дай Боже, щоб таке повторилося. Де брали харчі? Батько їздив по селах, був хорошим майстром, усе робив своїми руками, а звідти привозив якусь хлібину. Варили одну бурду, рідко додавали якусь крупину чи картоплину. Україна – хлібна країна, а весь хліб забирали, останнє з хати вимітали, не заховаєш. Найскладніше було пережити зиму, − розповідає Віра Олександрівна. Її хвилювання стає ще помітнішим, коли згадує пережите.

Валентина Георгіївна народилася у 1939 і добре пам’ятає 1947 рік

− На той час я була одна в батьків. Траплялося, ходжу цілий день і випрошую у мами хоча б щось поїсти, бодай шматочок хліба. А його немає. Сусідка працювала у млині, інколи приносила в торбинці трохи борошна і щось пекла. То мама й каже: «Сходи до тітки Раї, може вона тобі що-небудь дасть». Я спеціально гуляла цілий день на вулиці, щоб вона мене помітила. Зрідка, але все ж пригощала.

Сім’я пані Валентини мала власний будинок. Тож влітку було легше, бо можна було з городу чимось поживитися, особливо, коли дозрівала картопля.

− Наше покоління пережило страшні випробування голодом і холодом. Хоча у ті роки начебто було менше смертей, ніж у 30-і, але люди теж бідували, − згадує Валентина Георгіївна. − Вражало те, як би сутужно не було, допомагали одне одному, чим могли. У кого є хоча б крихта, обов’язково поділиться і віддасть дитині. Я піду до сусідки, вона свою малечу посадить їсти, і мені щось перепаде. Так само й у нашій родині. Врятувало нас те, що батько з мамою у Західній Україні мали хороших знайомих, то й поїхали туди на роботу. Звідти висилали потрохи якийсь харч. Найбільше раділи крупам, їх на довше вистачало. У 1946 році старший брат мами, Микола Олександрович, запросив до себе пережити голод. Він був військовим і служив у Естонії та отримував пайок. Ми поїхали туди разом з бабусею. Важко добиралися. До цих пір пам’ятаю розбитий Ленінградський вокзал, в якому не було жодного вцілілого скла, а в залі, де сиділи люди, падав сніг. В Естонії ми прожили кілька місяців, ото вже «порозкошували»! У 1947 році повернулися, бо я вже пішла до школи. Отак і перебивалися. Зараз молодь не уявляє, що таке шматок хліба. Навіть донині у мене збереглася звичка сушити сухарі і не викидати навіть крихту хліба.

Родина пані ВіриРодина пані Віри

Валентина Георгіївна повідала сумну історію із життя свого чоловіка, батько якого загинув на війні, мати ж залишилася з трьома дітьми. Там не тільки не було чого їсти, а ще й топити нічим.

– Моя бабуся ходила у ліс, збирала шишки, але якщо зустріне лісника, то все мусить витрусити з мішка. Якихось гіллячок назбирає і молиться, щоб не потрапити на його очі. Не давали принести з лісу ані гіллячок, ані шишок. У сім’ї мого чоловіка не мали чим опалювати хату, у ній було як надворі, тільки й того, що захищені від вітру. А одного разу мама обміняла батькове пальто на овес. Привезла додому торбинку, а той виявився перепрілим. Менший з братів дивиться, як у воді плаває зерно, і в нього сльози, як горох котяться. Бо ж їсти хоче, а розуміє, що таким продуктом можна й отруїтися. До сих пір я не можу забути суп з води і лушпайок з картоплі, а якщо було трохи борошна, то з нього робили затірку. Той смак залишився зі мною на все життя.