“Нові виклики – нові підходи до роботи”, – інтерв’ю із золотоніським сімейним лікарем

Олександр Прокопчук народився у рік, коли Україна здобула незалежність і стала самостійною державою. Тепер він працює сімейним лікарем у Золотоноші та має власний погляд на все, що відбувається у медицині. Що думає про медичну реформу та ризики, спричинені COVID-19, лікар розповів виданню Золотоноша.City.

Олександр родом із Коростеня, що на Житомирщині. Закінчив Вінницький медичний університет імені М. Пирогова. Інтернатуру проходив у Київській національній медичній академії післядипломної освіти. Потім працював лікарем у рідному місті. З квітня 2020 року Олександр разом із сім’єю переїхав до Золотоноші. Тепер він − сімейний лікар міської амбулаторії №2.

− Я підтримую медичну реформу. Необхідність змін у медицині я навіть не ставлю під сумнів. Нам, лікарям, дали доступ до міжнародних протоколів. Ми можемо отримувати неоціненний досвід того, як працює Європа, і робити висновки.

Зокрема дізнаємося, що не всі медпрепарати мають доведену ефективність та безпеку. Тому, тепер у призначенні лікаря з 5-6 назв залишається одна-дві. І за рахунок цього придбання ліків для пацієнта стає дешевшим. А замість великого списку ліків від застуди, коли лікар радить збивати температуру, треба пити більше рідини та провітрювати кімнату. І все минеться. Як казав один розумний лікар: «Добре лікувати хвороби, які проходять самі».

Тішуся перевагами комп’ютеризації медичних послуг та переходу на повноцінний електронний документообіг.

От навмання відкриваю амбулаторну карточку пацієнта, у якій спеціаліст вузького профілю поліклінічного відділення написав висновок. Його запис я розібрати не зміг. Що вже говорити про пацієнта. Тобто, в електронному варіанті було б усе цілком зрозуміло.

У західному світі сімейний лікар надає до 90% медичних послуг. А 10 відсотків складають оперативні втручання, складні випадки чи ускладнення хвороби.

Згадайте, як було раніше: ячмінь на оці – людина біжить до окуліста; вухо заболіло – до ЛОРа. Тепер ми маємо офтальмоскоп і можемо дослідити очне дно чи заглянути у вухо і призначити лікування. За кордоном сімейний лікар може проколоти мигдалину і відсмоктати звідти гній. Нам ще до цього далеко, але рухатись у цьому напрямку потрібно. Вважаю, що реформа охорони здоров’я – це рух вперед.

− Маю особливий стиль спілкування з пацієнтом. Я – лікар-демократ і насамперед слухаю те, що мені каже пацієнт. А потім вже роблю висновки, однак кінцевий вибір залишаю за пацієнтом. Так, я люблю спілкуватися. А ще дійшов висновку, що не можна лікувати тільки тіло людини. Треба лікувати і мозок, і тіло, і душу. Це все воєдино. Якщо людина має проблеми в особистому житті, якщо вона носить у собі образу чи тривогу, її неможливо вилікувати традиційними медичними методами.

Тому часто цікавлюся особистим життям, стосунками у сім’ї та чи приносить задоволення робота. На мою думку, це досить важливі моменти.

Наведу приклад. Хворий скаржився на біль у серці при фізичному навантаженні – класична стенокардія. У ході розмови дізнався, що пацієнт займається волейболом. 1,5-2 години він може грати на волейбольному майданчику, і його ніщо не тривожить. Та коли доводиться долати 200 метрів на роботу, серце дає про себе знати. Порадив: варто міняти роботу, бо не у серці проблема.

− Коли почалася пандемія, за себе був абсолютно спокійним, адже переконаний, що мій молодий організм здатен побороти недугу. До того ж, статистика на нашому боці. Останній раз дивився, якщо не помиляюся, то в Україні смертність від коронавірусу складає 2,5%. Якщо немає фонової хронічної патології, онкології, вік молодий, тоді коронавірус переносять у легкій формі.

Проте розслаблятися не варто. Хвороба абсолютно реальна, і вона зараз щодня б’є все нові рекорди. Симптоми – дуже неспецифічні і повністю маскуються під звичайну застуду. До мене на прийом приходили молоді дівчата й хлопці із нежитю і кашлем, без температури, і я їм сказав: «Якби ви до мене прийшли рік тому з оцими скаргами, я б вас відправив на роботу». А зараз кожен такий випадок – підозрілий. Виручає лише ПЛР-тестування, але і воно не дає 100% результату.

Гостро стоїть проблема стигматизації хворих – це негативне ставлення до людини за певною ознакою. У даному випадку за хворобою. Ось такий реальний випадок з моєї практики. До нас в амбулаторію прийшла пацієнтка із звичайною застудою, яку ми також маємо тестувати. Бо кожна застуда – це підозра. Отримали негативний результат, але жінка попросила роздрукувати ці висновки, щоб і на роботі показати, і сусіди бачили, що вона здорова.

– Надійним моїм тилом є сім’я. З дружиною Аллою, яка також працює сімейною лікаркою, познайомилися в інтернатурі у Києві. Тут я зробив їй пропозицію, а побралися у Коростені і вже три роки живемо разом. Виховуємо донечку Вероніку, якій лише 1 рік і 3 місяці. Потроху звикаємо до Золотоноші. Нам тут подобається, бо місто розвивається.

З дитинства граю у футбол. Хоча зараз приділяю йому менше часу. Я – емоційна людина, а емоції треба кудись дівати. Є така річ, як сублімація – перенос психічної енергії. Футбол мені в цьому допомагає. Вранці прокинувся, побігав, м’яча побуцав, і життя налагоджується. Також люблю велоспорт.

Нашим родинним захопленням є мандрівки. Все почалося ще із студентських років. Першим містом стала Вінниця, потім – Одеса, Львів, Чернівці, Кам’янець, Умань, Закарпаття, Тернопільщина. Коли з’явився власний автомобіль, подорожувати стало простіше.

Тепер разом із нами мандрує донька Вероніка. Мріємо об’їздити всі обласні міста України. Наразі залишилося чотири: Суми, Харків, Миколаїв і Херсон, окрім, звичайно, Луганська і Донецька.

Подорожі допомагають пізнавати мені історію. Я цікавлюся історією України, царської Росії початку 20 століття та епохою СРСР. Історію знати треба, бо вона дає змогу передбачувати майбутнє. Цікавлюся психологією. Взяти до прикладу Ізраїль. Там пустеля, солоні моря. Немає води, лісу, нафти, газу, а люди живуть заможніше, ніж в Україні. Хоча все це ми маємо. Радянський Союз, на мою думку, це був крок назад у нашому розвитку. Тож треба нам щось змінювати, зокрема і охорону здоров’я.