Золотонісці поділилися спогадами про Дебальцівську трагедію

18 лютого Україна відзначає День пам’яті загиблих під час запеклих боїв за Дебальцівський плацдарм у січні-лютому 2015 року. Серед тих, хто поклав свою голову на полі бою за Дебальцеве, є й золотонісець В’ячеслав Хорошковський. Про історію його, а також інших учасників тих подій розповідає видання Золотоноша.City.

Народився він 18 жовтня 1971 року. Проживав у селі Вознесенське Золотоніського району, звідси і пішов на війну. Дружина Сніжана зі сльозами на очах згадує В’ячеслава, як добру, чуйну людину, хазяйновитого, роботящого чоловіка. Були звичайною родиною: жили, працювали, будували плани на майбутнє, виховували донечку.

16 листопада 2014 року В’ячеслав Хорошковський був направлений у службове відрядження на Схід України. Старшина, старший інструктор (командир відділення), військовослужбовець 5-ї роти 2-го батальйону особливого призначення Харківської окремої бригади оперативного призначення Східне ОТО НГУ.

А потім було Дебальцеве… Зник безвісти 18 лютого 2015 під час виходу із дебальцівського кільця. Упізнаний серед загиблих майже через місяць після зникнення. Похований у рідному селі.

В’ячеслава Хорошковського посмертно нагородили почесною грамотою Черкаської облдержадміністрації та обласної ради і відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Восьмирічній донечці так не вистачає татка. Пам’ять про нього вона завжди тримає у своєму серці і знає, що він у неї – справжній герой, який загинув за незалежність України. У п’яту річницю битви під Дебальцевим згадаймо, яким був наш земляк – В’ячеслав Хорошковський…

Якщо хтось згадує про Дебальцевську трагедію здебільшого на роковини, то золотоніські очевидці тих подій не можуть про них забути ні на мить. Неважливо, скільки часу минуло відтоді, але стерти в пам’яті втрату бойових друзів, жахіття, поранення, вихід з оточення не підвладно нікому.

Валентин Губенко:

– Я служив у Кримському на Луганщині. Після ротації потрапив у Донецьку область. У лютому 2015-го отримав завдання допомогти в евакуації 74 службовців Дебальцевського райвідділу внутрішніх справ. Але вони відмовилися залишати місто, вирішили пересидіти у бомбосховищі. Пізніше ми дізналися, що їх усіх розстріляли російські найманці, які вступили в Дебальцеве. Врятуватися вдалося лише 15. Ми ж пробиралися пішки полями… Демобілізувався 28 серпня 2015.

Олександр Маковецький:

– Хочу забути ті страшні дні, але не виходить. І зараз ночами сниться те пекло. Кажуть, час лікує рани. Та вони ніколи не загояться у тих, хто це бачив! Дебальцеве для мене – це загибель моїх бойових товаришів. Важко оцінити дії українського командування: десь вони вчинили тактично грамотно, а десь – прорахувалися. Не вважаю Дебальцеве нашою поразкою. Втрати з російської сторони були набагато більшими.

Станіслав Міхоношин:

– У Дебальцевому був з жовтня 2014 і до останнього дня, 18 лютого 2015 року. З оточення виходили під шквальним артилерійським вогнем. Колону, в якій рухалася наша машину, весь час обстрілювали. Один із снарядів розірвався зовсім поруч. Водій був убитий, багато хлопців отримали поранення. Пересіли на інший автомобіль, перетягли поранених. Тоді я й отримав 11 осколкових поранень: в руки, ногу, обличчя, плечі. Далі їхали обережно, не вмикаючи фар. Рухалися у напрямку Артемівська, тепер – Бахмут. Коли дісталися, усіх поранених зразу ж направили у лікарню. Кому не вистачало місця у палатах, місцеві жителі забирали додому. Потім почалися госпіталі: Харків, Дніпро, Мукачеве. Тих, хто уцілів, відправили у відпустки. Зараз намагаюся більше займатися громадською роботою. Сам себе навантажую побутовими турботами, аби менше турбували спогади.

Олександр Литвиненко:

– Дебальцеве – це єдина тема, на яку мені важко говорити. Служив механіком –водієм танку. Допомагав нашим хлопцям з 93 бригади виходити з оточення. Те, що я побачив на власні очі… Співчуваю тим, хто залишився живий. Їм стільки довелося перетерпіти, пережити! Усупереч оголошеному режиму тиші, відкрив вогонь з танку. Під його прикриттям наші десантники змогли вибратися з оточення. Якби я не порушив наказу, то вони б усі були у братських могилах… Вистріляв весь боєкомплект, що був у танку. Тільки після цього відступили і ми. Згодом мене затримали за порушення наказу. Та покарання не поніс ніякого, бо приїхали хлопці, яким я допоміг вціліти і вижити. Майор 93 бригади «Бізон» витягнув мене з каземату. Згодом мене представили до нагороди: медаль II ступеня «За мужність і відвагу».

Олег Шведюк:

– Боляче, що хлопці голови поклали… А політики не дорожать людським життям, високою ціною військових здобутків. Я служив у групі евакуації. На тягачі вивозили військову техніку на арсенал в Артемівськ – ті машини, які ще можна було відремонтувати. Тягли танки і того дня. Обстріляли. Та так, що вже не було на чому їхати. Пробиралися кущами та бур’янами. Щороку 18 лютого традиційно збираємося. П’ємо по чарці та поминаємо своїх товаришів.

Сергій Олефір:

– Тримали оборону Кам’янки, там були в оточенні. Вийшли на Нікішино, а тоді – на Дебальцеве. Виходили з оточення цілу ніч разом із 128 бригадою під обстрілами. Йшли двома дорогами, боялися нарватися на засідку. Але іншого виходу не було: або загинути, або пощастить врятуватися. На БМП сиділо до 30 чоловік з мого взводу, з розвідки. Дорогою підбирали поранених і 200-их. Не залишали нікого, забирали усіх, кого знали й не знали. Багато наших полягло. Як зрозуміли, що все позаду? Першими побачили хлопців із 128-ої. А коли побачили багато «швидких», що мчали назустріч, зрозуміли: ми вирвалися з кільця. Передали медикам поранених товаришів. З трьох рот бригади залишилася одна, зведена.