Золотонісці поділилися спогадами про Дебальцівську трагедію
18 лютого Україна відзначає День пам’яті загиблих під час запеклих боїв за Дебальцівський плацдарм у січні-лютому 2015 року. Серед тих, хто поклав свою голову на полі бою за Дебальцеве, є й золотонісець В’ячеслав Хорошковський. Про історію його, а також інших учасників тих подій розповідає видання Золотоноша.City.
Народився він 18 жовтня 1971 року. Проживав у селі Вознесенське Золотоніського району, звідси і пішов на війну. Дружина Сніжана зі сльозами на очах згадує В’ячеслава, як добру, чуйну людину, хазяйновитого, роботящого чоловіка. Були звичайною родиною: жили, працювали, будували плани на майбутнє, виховували донечку.
16 листопада 2014 року В’ячеслав Хорошковський був направлений у службове відрядження на Схід України. Старшина, старший інструктор (командир відділення), військовослужбовець 5-ї роти 2-го батальйону особливого призначення Харківської окремої бригади оперативного призначення Східне ОТО НГУ.
А потім було Дебальцеве… Зник безвісти 18 лютого 2015 під час виходу із дебальцівського кільця. Упізнаний серед загиблих майже через місяць після зникнення. Похований у рідному селі.
В’ячеслава Хорошковського посмертно нагородили почесною грамотою Черкаської облдержадміністрації та обласної ради і відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».
Восьмирічній донечці так не вистачає татка. Пам’ять про нього вона завжди тримає у своєму серці і знає, що він у неї – справжній герой, який загинув за незалежність України. У п’яту річницю битви під Дебальцевим згадаймо, яким був наш земляк – В’ячеслав Хорошковський…
Валентин Губенко:
– Я служив у Кримському на Луганщині. Після ротації потрапив у Донецьку область. У лютому 2015-го отримав завдання допомогти в евакуації 74 службовців Дебальцевського райвідділу внутрішніх справ. Але вони відмовилися залишати місто, вирішили пересидіти у бомбосховищі. Пізніше ми дізналися, що їх усіх розстріляли російські найманці, які вступили в Дебальцеве. Врятуватися вдалося лише 15. Ми ж пробиралися пішки полями… Демобілізувався 28 серпня 2015.
Олександр Маковецький:
– Хочу забути ті страшні дні, але не виходить. І зараз ночами сниться те пекло. Кажуть, час лікує рани. Та вони ніколи не загояться у тих, хто це бачив! Дебальцеве для мене – це загибель моїх бойових товаришів. Важко оцінити дії українського командування: десь вони вчинили тактично грамотно, а десь – прорахувалися. Не вважаю Дебальцеве нашою поразкою. Втрати з російської сторони були набагато більшими.
Станіслав Міхоношин:
– У Дебальцевому був з жовтня 2014 і до останнього дня, 18 лютого 2015 року. З оточення виходили під шквальним артилерійським вогнем. Колону, в якій рухалася наша машину, весь час обстрілювали. Один із снарядів розірвався зовсім поруч. Водій був убитий, багато хлопців отримали поранення. Пересіли на інший автомобіль, перетягли поранених. Тоді я й отримав 11 осколкових поранень: в руки, ногу, обличчя, плечі. Далі їхали обережно, не вмикаючи фар. Рухалися у напрямку Артемівська, тепер – Бахмут. Коли дісталися, усіх поранених зразу ж направили у лікарню. Кому не вистачало місця у палатах, місцеві жителі забирали додому. Потім почалися госпіталі: Харків, Дніпро, Мукачеве. Тих, хто уцілів, відправили у відпустки. Зараз намагаюся більше займатися громадською роботою. Сам себе навантажую побутовими турботами, аби менше турбували спогади.
Олександр Литвиненко:
– Дебальцеве – це єдина тема, на яку мені важко говорити. Служив механіком –водієм танку. Допомагав нашим хлопцям з 93 бригади виходити з оточення. Те, що я побачив на власні очі… Співчуваю тим, хто залишився живий. Їм стільки довелося перетерпіти, пережити! Усупереч оголошеному режиму тиші, відкрив вогонь з танку. Під його прикриттям наші десантники змогли вибратися з оточення. Якби я не порушив наказу, то вони б усі були у братських могилах… Вистріляв весь боєкомплект, що був у танку. Тільки після цього відступили і ми. Згодом мене затримали за порушення наказу. Та покарання не поніс ніякого, бо приїхали хлопці, яким я допоміг вціліти і вижити. Майор 93 бригади «Бізон» витягнув мене з каземату. Згодом мене представили до нагороди: медаль II ступеня «За мужність і відвагу».
Олег Шведюк:
– Боляче, що хлопці голови поклали… А політики не дорожать людським життям, високою ціною військових здобутків. Я служив у групі евакуації. На тягачі вивозили військову техніку на арсенал в Артемівськ – ті машини, які ще можна було відремонтувати. Тягли танки і того дня. Обстріляли. Та так, що вже не було на чому їхати. Пробиралися кущами та бур’янами. Щороку 18 лютого традиційно збираємося. П’ємо по чарці та поминаємо своїх товаришів.
– Тримали оборону Кам’янки, там були в оточенні. Вийшли на Нікішино, а тоді – на Дебальцеве. Виходили з оточення цілу ніч разом із 128 бригадою під обстрілами. Йшли двома дорогами, боялися нарватися на засідку. Але іншого виходу не було: або загинути, або пощастить врятуватися. На БМП сиділо до 30 чоловік з мого взводу, з розвідки. Дорогою підбирали поранених і 200-их. Не залишали нікого, забирали усіх, кого знали й не знали. Багато наших полягло. Як зрозуміли, що все позаду? Першими побачили хлопців із 128-ої. А коли побачили багато «швидких», що мчали назустріч, зрозуміли: ми вирвалися з кільця. Передали медикам поранених товаришів. З трьох рот бригади залишилася одна, зведена.