«Не маємо права втратити цей шанс для формування еліти України», – Любов Денисюк

Інноваційна школа Черкащини – це не просто кліше, створене лише для паперових звітів перед освітянським керівництвом. Унікальний проект, започаткований декілька років тому саме на території  нашої області, став у певній мірі точкою старту до системних змін у середній освіти. У нашому місті таких навчальних заклади два: Золотоніська гімназія та Спеціалізована школа №2 інформаційних технологій. Саме вони стали учасниками цього проекту і, до речі, саме вони й стали певною мірою новаторами – започаткували Нову українську школу ще під час «пілотування», за рік до її офіційного старту. На аналізі їхнього досвіду Міністерство освіти України свого часу започаткувало кардинальну реформу. Про зміни у системі освіті, у свідомості дітей, про зміни у підходах до виховання школярів та організації роботи колективу сьогодні спілкуємося із директоркою Золотоніської гімназії імені Скляренка Любов’ю Денисюк.

– У пересічного золотонісця, а тим більше гостя міста, під час хоча б поверхневого знайомства із нашою освітою зазвичай виникає певний дисонанс. Ні для кого не секрет, які складні часи переживає Україна і з економічної точки зору, і з політичної, і з суспільної. Проте наші навчальні заклади, навпаки, за ці декілька років зробили пристойний крок вперед. Особливо, як відомо, виділяються тут три школи: друга, третя та гімназія. Тому перше питання на поверхні: а як у такий складний період побудувати те, що викликає позитивний подив? 

– Нива для роздумів, звісно, широка, але в першу чергу зізнаюсь чесно. Директором гімназії я стала вже маючи у запасі навчання на дуже цікавих курсах. Ми утрьох їх відвідували, разом з моїми нинішніми колегами-директорами – Оленою Вертипорох та Ларисою Павленко. Є такий відомий у Сполучених Штатах Америки викладач та тренер Марк МакКлавскі. Його головна спеціалізація – трансформаційне лідерство. Туди ми потрапили тричі. Вперше – ще коли я працювала заступником директорки СШІТ, а Лариса Анатоліївна учителем у цій же школі. І це був просто колосальний матеріал. Для нас це стало справжнім відкриттям!

– Чим МакКлавскі особливий для наших педагогів?

– Він змінює свідомість,  змушує дивитися на складні речі по-новому. Він працював із великим бізнесом, із глибами готельної справи, з освітянами Західної Європи та Китаю. На прикладах конкретних компаній та конкретних людей під час практичних обговорень Марк доводив нам прості істини: якщо людина поставить за мету трансформувати себе і середовище навколо себе, то зможе це зробити за будь-яких обставин. Він змусив повірити, що це можна зробити. Головна умова – не чекати від когось змін, а почати реально з себе. Якщо ти сам усвідомлюєш свою місію і вирішив справді змінити щось у цьому світі, а не просто проіснувати, якщо поставив свою мету і чітко її окреслив, якщо ти сам як лідер, то здатний кардинально змінити ту структуру, яку вестимеш за собою.

– Звідки така увага з його боку саме до золотоніських учителів?

– Тут, до речі, цікава історія. Під час наших третіх відвідин, він був онкохворий. Але виняток зробив тільки для нас! Каже – ніколи не працював зі Східною Європою, цікаво працювати, бо заразом отримує і зворотну інформацію, фідбек. Ставив багато питань, ми наводили приклади – як це робиться у нас, як би ми зробили, чи можливо це взагалі.

– Саме після його курсів, десь у той період, ви й стали очільником гімназії.

– Так, сюди я вже йшла із чіткою позицією. Переді мною стояло амбітне питання: а чим ми гірші від американців чи китайців? Чому в африканських країнах люди можуть, чому Китай та Корея можуть, а ми ні? Чим ми гірші? Українці не можуть? А може просто не пробували? От мені й кортіло спробувати.

– Тобто почуте, побачене і проаналізоване у США ви почали втілювати у Золотоноші?

– Абсолютно вірно. Вже нині, коли наш заклад відноситься до так званих інноваційних шкіл Черкащини, ми маємо чітко регламентовану модель діяльності. Ми – школа трансформаційного лідерства. І це був мій особистий виклик самій собі: побачити на практиці, як можна змінюватись, не очікуючи того, що хтось тебе буде змінювати. Ми, українці, чомусь завжди думаємо, що приїде до нас в країну якийсь дядько і просто змінить усе. З таким підходом тоді просто треба нас виселити і змінити все. Але ж найбільші трансформації починаються зсередини, а не зовні. А ми ще досі чекаємо, що хтось нас все змінить – Парламент, Президент… Ось у цьому наша головна помилка. Ми недооцінюємо ресурси кожної особистості, кожної громади. А людина може чимало. Якщо тільки мати бажання. І починати завжди варто з себе.

– Школа трансформаційного лідерства… Чи означає це те, що трансформація торкається і вчителів, і учнів, і батьків?

– Безумовно. Привід для гордості є, адже у нашій школі одна із найбільш активних батьківських громад міста. Сухі факти: понад третина проектів – це справа рук батьків, від ініціативи до кінцевого втілення. У це складно повірити, але приходять самі, висловлюють ідеї та бачення, а потім самі ж реалізовують. І це найбільш приємно, бо волонтерство донедавна у нашому суспільстві взагалі  було не надто розвинуте. На жаль, тільки війна нас навчила ділитися, тільки вона змусила виростати в екстремальних умовах. Тому така небайдужість від батьків – це те, що підбадьорює та надихає.

– Які ж проекти можна суто назвати батьківськими?

– Наприклад, їдальня. Це – заслуга батьків. Ні, обладнання було придбане за кошти обласного бюджету, а все оформлення, дизайн, декор – батьки. Колишній сумнозвісний «темний коридор», котрий нині став просто справжнім музеєм народної творчості – теж батьки. Від «А» до «Я». Етнографічна майстерня, літня аудиторія, зелені зони, насадження, алеї. Дуже довго перелічувати. Ось остання перлина – парк Сухомлинського. Скільки пам’ятаємо себе, завжди захаращена ділянка, до якої місцевим жителям було байдуже. Прибрали, облагородили, започаткували цілий парк. Все літо працювали там. Самі, без якогось спонукання. Клас за класом, разом із батьками, однією великою родиною. Інколи квіти приносили, тихенько залишали у приймальні, а ми навіть не знали, хто ж поділився такою красою.

– Це і можна назвати лідерством.

– Ти змінюєш світ, і за тобою йдуть інші. Можна критикувати, чекати й нарікати, а можна просто починати щось робити, і до тебе захочуть долучитися.. Як казав Марк Маклавскі, успіх – як магніт, він притягує. Хочеш, щоб кошти давали, здай спочатку власні. Хочеш, щоб тобі принесли квіти, викопай у себе в дворі і принеси першим. От саме тоді посил сприймається краще. Не просто слова, а твої дії. Починай усе з себе.

– Добре, з батьками розібралися. Колектив. Він у вас доволі чисельний і різний. А наскільки складно в українських реаліях побудувати справжній колектив однодумців?

– Мені завжди згадується перша нарада із членами адміністрації гімназії. Знаєте, що завжди найбільш складно? Назвати свої слабкі сторони. Але це робити треба обов’язково. І, звісно ж, довелось почати з себе, акцентувавши на тому, що в мене насправді  є слабкі сторони, і їх багато. Для чого це? Бо є команда. Людина одна не може бути лідером ніколи. Лідерами, якщо ми вже сповідуємо трансформаційне лідерство, кожен має стати у своєму підрозділі. Кожен сам собі лідер, який буде щось творити не тому, що є вказівка чи від нього вимагають. З власної ініціативи! Керуючись власним бажанням змін. Людина сама має народити ідею, реалізувати її.

– Як налагодити команду, керуючись саме таким підходом?

– Ну погодьтесь, усі ми в чомусь слабкі. Ми всі прості люди. Проте ми, наче пазли, повинні усвідомити, визнати свої слабкі сторони. Змиритися і наголосити, мовляв, ось Іван Григорович конкретно в цій сфері, у цьому аспекті сильний. Я тут пас, я слабка, але ви, Іване Григоровичу, безцінний. А ось у цій сфері безцінна Світлана Дмитрівна. А ось тут колосальний досвід та знайомства Світлани Іванівни. Тому головне – не критикувати один одного, а співпрацювати. І дякувати. Спасибі, що ти це зробив, бо я б так не змогла. Дякую тобі! Егоїзму тут не місце!

– Але ж і за один день це не робиться…

– Звісно, нам усім  знадобився певний час. Щоб визначати сильні сторони один одного, а ще більше часу, щоб озвучити свої слабкі сторони і не комплексувати з цього приводу. Це ж нормально. На жаль, в українському менталітеті цього масово ще годі шукати. У нас же як – одна булава і п’ять гетьманів. Усі ж хочуть «сидіти на троні». А насправді лідер – це той, хто служить іншим людям і визнає свою обмеженість.

– Добре, батьки. Добре, колектив. Але все-таки, побудувати таку школу неможливо і без всебічної підтримки місцевої влади та небайдужих людей. Це, думаю, очевидно.

– Ось тут нам дуже пощастило у Золотоноші. Пощастило тим, що маємо не зашкарублих очільників міста. Професіонали своєї справи, з почуттям гумору, із творчим неспокоєм, із молодечим запалом, із здатністю ризикувати, вмінням визнавати якісь свої програші, з гарними аналітичними підходами. Якби у нас був міський голова, котрий жив і працював би за принципом «кабы чего не вышло», ми б нічого і не починали, і ніхто б нас не підтримував. А так відчувається ментальна близькість. Особливо коли сидиш, спілкуєшся і розумієш – а життєві ж принципи і підходи до діяльності, що у тебе, що у Віталія Олександровича ідентичні. Чому ж не творити щось нове? І ще один важливий фактор: навіть коли нам не допомагають (не завжди в цьому є необхідність і нагальна потреба), нам просто не заважають. А в українських реаліях таке зустрінеш далеко не в кожному місті. Це дуже важливо, особливо для освіти.

– Яка роль у процесі належить відділу освіти?

– Тут тема окрема. Маємо дуже гарні стосунки та взаєморозуміння і з відділом освіти, і з його очільницею Ольгою Строкань. Ольга Миколаївна взагалі особлива людина – сильний фахівець, котра реально знає школу. Як Лілія Гриневич знала її, от так і вона. Її ж не проведеш. Ніколи. З нею можна відкрито говорити про всі речі, а про решту вона сама здогадається. Якщо навіть ти змовчиш, вона прочитає підтекст. Тому й здатна оцінити працю, здатна згладити будь-які конфлікти. Дуже дипломатична людина, котра теж завжди діє за принципом «не нашкодь». Тому резюмую – рідко можна побачити таку ефективну конфігурацію посадовців міста. Це – професійні люди. А з професіоналами, як відомо, завжди легше домовитись.

– Якщо вже торкнулись місцевого самоврядування, то перейдемо і до політики. Любов Денисюк – кандидат у депутати міської ради 2015 року, донині член Всеукраїнського об’єднання «Черкащани», нині діючий помічник депутата обласної ради. Можливо й провокативно, але. На вашу думку, професія педагога і політика – сумісні речі?

– Тепер, уже з власного досвіду, скажу впевнено – цілком сумісні. Так, я дуже довго була в полоні таких установок, що не можна вчителю свої ресурси витрачати на політику. Політика, мовляв, брудна справа, вона в білих рукавичках не робиться і не варто туди взагалі йти. Але згадаймо останні вибори до місцевих рад. 2015-й рік. Саме тоді нарешті прийшло розуміння, що за нашої освітянської інертності, за нашої байдужої вичікувальної позиції відбулися усі біди. Ми пожинали плоди нашої байдужості. Я сама для себе зрозуміла, що це неправильно. До мене ж прийшли люди і запропонували, розповіли про «Черкащан», нову на той час політичну силу. Наголосили, що ніхто не ставить за мету претендувати ні на мандати у Верховній раді, ні на президентські вибори чи велику столичну політику. Що єдина мета – забезпечити взаємну підтримку, взаємозахист, взаємосприяння на місцевому рівні, на регіональному, пронизати наш регіон силами один одного. Бо якщо не ми, кому ми потрібні, за великим рахунком? А ось тут ми на місцях – підприємці, освітяни, лікарі, і ще безліч професій. Мені сподобалась ця ідея.

– Що сподобалось найбільше? Що стало «стартовою кнопкою»?

– Імпонували передовсім люди, з якими була знайома особисто. А для мене особистість – це важливо. Гасла… Не дуже вірю словам. Більше довіряю конкретним справам. Тому й подумала, а чому б ні? Я знаю цих людей. Знала їх учора і сьогодні. І маю змогу попрацювати з ними, подивитись, якими вони будуть вже завтра. І, повірте, жодного разу не пошкодувала.

– Хто ці люди?

– Усі члени осередку. Але, особливо згадаю саме 2015-й. Тоді від «Черкащан» до обласної ради, наприклад, балотувались Віктор Полозов та Владислав Кулініч, помічником якого я згодом і стала у облраді. І, повторюсь, жодного разу не пошкодувала. Ніколи не було соромно – навпаки:  отримувала безліч приводів, щоб пишатися, поширювати позитивні новини про діяльність цього непересічного керівника.

Перший шок – коли отримала доступ до паперів та звітів про те,  кому він допомагав реально весь цей час. Він ніколи не афішував цього. А там… і онкохворі, і бійці, і ветерани, і освіта (геть усі школи). Там такі речі робилися без зайвої афіші, без зайвого лементу! Тому завжди раділа, що співпрацюю з цією людиною і ми можемо одне одному допомагати, ніколи не відмовляючи. Теж, якщо не в курсі, багато зроблено і в нашій школі за його сприяння. Тоді, коли «горіло», коли треба було щось здійснити терміново, я завжди  знала – треба йти до Кулініча, він не відмовить. Це в мене  була  вже остання інстанція. Друг, який завжди виручить! Жодного разу не підвів.

– Для Вас це особливий показник?

– А спитайте самі в себе – як може людина змінити країну? Хто її може змінити? В Біблії написано – хто вірний у малому, той вірний буде і у великому. І тут, на місцях, треба дивитись уважно на людину. Яка вона вдома, хто вона у родині, що у неї в дворі, який стан справ на очолюваному підприємстві? Все дуже просто. Якщо всі критерії викликають лише повагу, значить людина може більше. А якщо цього всього нема… Що б ти не кричав, що б ти не говорив… Навряд чи ти зробиш більше, якщо ти в малому ні до чого конкретного не доріс.

– Тобто плавно підходимо до питання, що політика на місцевому рівні і, зокрема, діяльність тих самих «Черкащан» – це трохи інше. Це не та «брудна» столична політика.

– Я б цю політику назвала просто – практико-орієнтована. Ми зі сфери ідеології та голослівних гасел перейшли саме в практико-орієнтовану площину: робити конкретні речі на конкретному місці. Дивлячись один одному в очі. Ми ж пообіцяли одне одного підтримувати? От давайте спробуємо, подивимось, що ж ми можемо змінити. І зміни реальні є. Я їх бачу, вони великі. Ми підтримували один одного під час попередньої кампанії, ми не забули про це і впродовж останніх чотирьох років. Навіть якщо політичні шляхи розійшлися. Наприклад, Віктор Полозов. Так, він знайшов себе серед аграріїв. Але ж скільки він підтримував і кожного з нас, і місто в цілому. Валентина Коваленко, котра тоді очолювала «Черкащан», була головою обласної ради. Це взагалі особлива людина для мене: колега, поетеса, освітянка по серцю, порядна людина із чіткими моральними принципами.

– Взаємна підтримка – це, звісно, добре. А як щодо безпосереднього виконання обов’язків народних обранців?

– Оцінюю поточну каденцію «Черкащан» у обласній раді позитивно. У першу чергу, як освітянка. Були ухвалені такі рішення, на які інші області не зважились тоді, або й навіть не зважились досі. Наприклад, LEGO-освіта. Тоді для людей, які не розумілися в початковій освіті, це були просто іграшки. Але ж ні. Проштовхнули, вмовили, переконали. А зараз саме наша область є лідером в цій сфері. А це було непросто. Для цього потрібне державницьке мислення та бажання ризику в плані інвестування у майбутні покоління. «Інноваційна школа Черкащини» – унікальний проект.

– «Інноваційна школа Черкащини» – це теж ініціатива «Черкащан»?

– Ніхто на цьому особливо не наголошував, але це дійсно так. Підтримуючи один одного, легше було просувати ось такі ризиковані ідеї, аналогів яким не було в інших областях. Я вважаю, що це небагатослівна, не пафосна, проте глибока тилова робота наших людей. Робота, яку всі робили мовчки. І дуже багато робилось мовчки! Просто робили, просто розуміли, що це потрібно і все! Зараз, знаєте… приїздять комісії, споглядають результат. Усі задоволені, проект створено. Але ж насправді ми добре знаємо, хто за цим стоїть!

– А інші проекти?

– Сюди ж, наприклад, віднесемо експеримент із «Шаховою логікою». Взагалі унікальна депутатська ініціатива, яку ми навіть ввели у навчальний процес. Справді ввели, навіть самотужки написали авторські посібники для учителів початкових класів. Аналогів йому немає. Навіть працівники Міністерства під час візиту просили примірники для своїй дітей. Ось так ментально виросли із банального Шахового клубу до цілої частинки навчального процесу. Пощастило, до речі, що вчасно звела нас доля із майстром шахової справи, переселенцем із Тореза Андрієм Чопоровим… Бог послав?

– Тут, мабуть, більше підійде вислів «не було б щастя, та…». Враховуючи особливі відносини гімназії із вимушеними переселенцями.

– Розумію, про кого йдеться. Олексій Дробязко. Досі складно визнавати – якби не війна, то ніколи б і не знали один одного. Просто людина, яка завжди робить дива, навіть коли не просиш цього. Кожного дня  заходжу до їдальні, в котру він вклав руки і душу… Кажуть, нещодавно у Києві, в якійсь із шкіл етно-їдальню відкрили. Там такий фурор! А в нас вона вже п’ять років функціонує! Та й навіть банальні речі. Є у людини час і натхнення – наробили дитячі дивани зі звичайних піддонів. Так, із піддонів. Але кожен із них став справжнім шедевром! Так і започаткували батьківський проект «Меблі власними руками». Ось, нещодавно торкнувся питання освітлення фасаду школи. Сам прийшов, сам запропонував, сам зробив. Не відставали весь цей час і ми. Принаймні, коли Олексій їздив на лінію фронту до своєї рідної Авдіївки, на допомогу військовим і тамтешнім дітям ставали всі. Учні малювали, хтось випікав різдвяне печиво, хтось варив, хтось сітки ладнав. Тут такий піднято пласт величезний, глибокий… Той випадок, коли хочеться вірити в українців. Таких людей нам треба якомога більше. До речі, дуже приємно, що саме Олексій нині – один із лідерів місцевого осередку «Черкащан».

– А в цілому, на ваш погляд, як педагога – українська освіта змінилася за ці п’ять років? Підходи, ментальність тощо…

– Не скажу, що однорідно й тотально по всій країні, але змінилася. Вона зрушила з місця. І найбільш помітно зрушила передовсім саме ментально.. Раніше було як: директор – це одноосібний монстр, а вчителі – якісь «жахалки» для дітей. А коли комісія будь-яка заходила до школи? Я серйозно, вчителі ховалися по кабінетах і ледь не прилипали до стін. Зараз зайдіть до навчального закладу, завітайте до початкових класів, – та жодна людина не зверне уваги. Вони будуть спокійно робити свою справу. І діти, і вчителі. І жодного немає страху.

Так, не можу розписуватися за всіх. Йдеться, принаймні, про Золотоношу і, зокрема, про нашу школу. У будь-який момент заходжу на урок, сідаю, і ніхто на мене не реагує – ні вчитель, .ні гімназисти.  Це називається почуттям власної гідності. Тут згідна, з’явилася у людей певна розкриленість і свобода. І вміння захищати та відстоювати свої інтереси. Цього раніше не було. І це нормально. Як ми можемо навчити дітей таким нормальним суспільним цінностям, якщо самі не нестимемо цього? Ось тут, як здається, і стався найбільший прорив.

Змін було дійсно багато. Складних змін, котрі, як здавалося, просто недосяжні. Важко було стати учасником того пілотного проекту. Просто колосальний злам свідомості і у педагогів, і в учнів. Нас вчили. Тут, до речі, дуже вдячна Лілії Гриневич. Міністерство всі ці роки дуже завзято працювало саме з нами, з учителями.

А один із головних зламів взагалі дуже цікавий. Можливо, здивую, але, з тих пір, як ми відмінили чергування учнів у коридорах, поведінка на перервах лише покращилась. Вони всі товаришують між собою, єднання між учнями будь-якого віку сформувалося само по собі, у взаємодії вільних людей. Солідарність!

– Це прямо нагадує всім відому статистику: у тих країнах, де кількість поліції на 1000 населення менша, там більший порядок. Почуття свободи часом здатне творити дива. 

– Ну, що б хто не казав, а ми в освіті отримали цю свободу. Це й стало головним поштовхом до розвитку.

– Наприклад?

– Наприклад, заборона на оці всі непотрібні перевірки! Ми працювали, ми вкладали себе для колективу і для наших учнів, а не для керівництва. Нам нарешті дали спокій, ми мали змогу експериментувати. І цю свободу як вірус, ми передали дітям. Хіба це не прекрасно? А там, де свобода, там народжується і творчість. Ви ж знаєте, раби творити не вміють. Відома приказка. Раби уміють тільки бунтувати. Раби здатні тільки терпіти-терпіти і збунтувати. А творити може тільки вільна людина, в чому й парадокс. Не можна щось змінити, тримаючи людей в кайданках!

– Судячи з усього, разом зі змінами в освіті, змінився середньостатистичний український школяр. Він змінився?

– Знову ж таки, як і зазначала раніше, не буду розписуватися за всіх. Різні темпи трансформації по країні. Але в цілому тенденція є, ми на правильному шляху. А хто вже якими темпами пішов, кому і як це далося, то вже інша справа. У будь-якому разі українські вчителі працюють над цим.  Дуже подобаються започатковані ініціативи взаємообмінів. Гарні, неформальні об’єднання педагогів. Ось, як приклад, наша золотоніська СШІТ №2, де навесні відбувся масштабний EdCamp. Люди об’єднуються за інтересами. Не для «сертифікатів» і папірців, а дійсно за інтересами. Обмінюються досвідом, спільно шукають шляхи для розвитку. Це великий прорив в освіті! І дуже б не хотілося б, щоб це не зупинялося. Ми далі мусимо розвиватися! Діти змінюються дуже швидко, і нам потрібно встигати змінювати разом з ними! А нинішні діти особливі. Вони – покоління війни. Вони зовсім інакші, і їх не можна втратити ментально. Адже за 10-15 років вже вони керуватимуть нашою країною. А вони інші. Кардинально інші! І ми не маємо права втратити цей шанс для формування еліти України!