Дарина Жорнова » До Дня народження Владислава Кулініча

Я  вже звикла, що у нашому домі вітається усе домашнє. Це – овочі, вирощені на власному городі, яйця, куплені у сусідки, що тримає зо два десятки курей, масло та сир, вироблені на Золотоніському маслоробному комбінаті. «Аякже! Це ж наше масло – справжнє, смачне, натуральне!» –  зазвичай переконуємо  своїх гостей, бо не сумніваємось у якості цієї продукції. І ось вам доказ: золотоніське молоко та молокопродукти стали першими в Україні, що постачаються для продажу на територію Європейського Союзу. Дозвіл Європейської комісії – хіба не  беззаперечний знак якості?

От молодець-таки Владислав Кулініч! – проголосив своє резюме тато, і мама теж, звичайно, погодилась. Як я зрозуміла, так звати директора маслоробного комбінату – маслозаводу, як у нас заведено говорити в місті.

 Враз уявила його собі огрядним дядечком похилого віку, в окулярах з товстими лінзами, з незмінною текою документів під рукою. Від його суворого погляду усі робітники маслоробного комбінату квапляться, виконують усе надстаранно, аякже: суворий директор буде незадоволений. Звичайно, щоб досягти такого результату, треба ж було дуже-предуже постаратися!

Наступного дня випадково потрапила на улюблений для золотонісців захід – Лігу сміху (вболівала за своїх гімназійних учителів!).

На сцену вийшли команди – учасники, ми їх дружно привітали оплесками, потім ведучий представив членів журі і почесних гостей.

І тут я почула знайоме ім’я – Владислав Кулініч!  Озирнулась  і побачила симпатичного бравенького  чоловіка у білій сорочці з закачаними рукавами. Він посміхався так весело і приязно, що я перша йому зааплодувала.

«І зовсім не пихатий»,- подумки пожартувала, спростувала свої ж таки завчасні абсолютно хибні припущення.

Під час гри  жвавий  герой  виявив бажання підтримати молодіжну команду і вибіг (так, саме вибіг!) на сцену. Він впевнено сів за барабани і разом з іншими музикантами так професійно зіграв, ніби  тільки те й робив  усе життя, що виступав на сцені. Та на цьому  моє здивування та цікавість не скінчились. Невдовзі я побачила відому у місті людину в образі…Не повірите! Святого Миколая! А й справді, йому так пасує вбрання, сива борода та чарівна палиця, бо все це підсвічується природним лагідним блиском очей, які випромінюють світло, тепло. Від його енергетики почуваєшся захищено та  комфортно. А ще такі люди  справляють враження дуже щасливих. Сценічний герой  має за плечима мішок дарунків та ощасливлює учасників гри. Чую  з верхніх рядів напівшепіт: насправді цей добродій щедро, по-справжньому і дуже часто, переважно без надмірного розголосу,  допомагає багатьом, а не так – заради веселого проекту.

Небайдужий до долі інших. Меценат! Це так я знову у думках додаю новенькі факти до характеристики Владислава Віталійовича.

«І як він встигає ще бути й директором? – міркую собі я. – От цікаво!»

«Що ж тобі, юнко, заважає взяти в руки олівець, відеокамеру і дізнатися про шановану, загадкову людину, яка мешкає поряд, з перших вуст?» – соромить мене внутрішній голос.

І ось Владислав Кулініч – мій співрозмовник. Як з’ясувалося у процесі організації інтерв’ю, з ним запросто можна познайомитися. І знову вражає погляд:  то по-діловому серйозний, то з іскорками гумору. Придивляюся, розпитую про все, що цікавить. Саме так у моїй уяві і виглядає успішна, гармонійна  людина, про яку ми нині так часто говоримо, перегортаючи сторінки бестселерів типу: “Як досягнути успіху?” Підтягнутий, жвавий, напевне, і в  спортзал встигає заглянути, і на міжнародні перемовини злітати до Голландії чи Швейцарії. Круто! Цікаво, як це йому вдалося? Мало того, що став директором маслоробного комбінату, так ще такого успішного! Чим довше розмовляємо, тим швидше вибудовується образ – яскрава картина із пазлів-вражень про неординарну людину, яка, звичайно, може бути прикладом для нас – представників молодого покоління, бо ми вже задумуємось, як досягти бажаного успіху, гармонії в своєму житті. Адже, на жаль, подібна фортуна посміхається далеко не кожному.

Якщо ви думаєте, що маленький Владислав народився в заможній родині, де вже змалечку було видно його успішний шлях, то помиляєтесь. Побачив світ  він у звичайній, але освіченій сім’ї, яка мешкала прямо на території коноплезаводу у селі Ірклієві на Чорнобаївщині. Тато назвав малюка Владиславом. І не прогадав, адже ім’я «Владислав» – двокореневе і містить дві життєві програми одночасно – «влада» і «слава». А Всевишній  уже «мережив» йому крутий шлях життєвих випробувань: немовлям принесли на територію заводу (батьки там проживали), і вся доля  пов’язана з відповідальною працею на виробництві – «заводська дитина». Здається, у Бориса Олійника є рядочки, які пророчать майбутнє мого героя:

Бо з тої миті, як на світ родився,

Я вже відповідаю в нім за все…

Ріс хлопчик серед техніки, де так «смачно» пахло мастилами, змалечку вмів гайки крутити, цікавився всілякими машинами, обладнанням, досліджував: як же воно працює? Це від тата-інженера. А від мами, вчительки, – любов до книги.

З дитинства  багато читав, адже вже в п’ятирічному віці самостійно записався до сільської бібліотеки, та й вдома книг не бракувало.

Енергійний, непосидючий  хлопець захоплювався спортом: і в футбол любив поганяти і ракетно-модельний спорт підкорював, та у  інші секції і гуртки активно навідувався. Насичене шкільне життя перепліталось із відпочинком “на природі”. Годинами міг просидіти “на морі” (так жартома у дитинстві  називав Кременчуцьке водоймище). І рибу ловив, а ще більше спостерігав, цікавився, що там на дні, за товщею синьо-сталевої води? Навіть мріяв стати іхтіологом, напевне, під враженням, як нині б сказали, культового кіно “Людина-амфібія”, знятого за романом письменника-фантаста  Олександра Бєляєва.

Після закінчення школи обрав батьківську дорогу – вирішив усе-таки стати інженером. Захоплення залізяччям та блиском металу успадкував Владислав Віталійович від  тата. А от планувати, записувати, цитувати, готуватися до конструктивних розмов із колективом – це все від мами. Саме вона привчила утримувати всі справи у полі зору, бути готовим відповісти на будь-яке запитання та  в будь-якій ситуації експромтом дати слушну пораду.

Жодного разу не пошкодував, що  справу життя було започатковано від простого механіка, інженера до директора успішного маслоробного комбінату.  Шлях непростий,  шлях успіхів та падіння, злетів та віри у себе і людей, які  оточують, судився молодому Владиславові на зорі його життєвого сходження.  Нині ПАТ «Золотоніський маслоробний комбінат» – одне з кращих підприємств молочної промисловості України. Його продукція під торговою маркою «Златокрай» стає все більш популярною та експортується в Росію, Японію, Алжир, Голландію, Німеччину, Туреччину, Лівію і може задовольнити найвибагливішого споживача. У той час, коли багато підприємств цієї галузі не змогли пристосуватися до нових економічних умов і припинили своє існування, маслоробний комбінат  у Золотоноші завдяки вдалому керівництву не тільки «вижив», а й постійно нарощує темпи виробництва і завойовує все більшу прихильність споживачів.

Про значні успіхи колективу маслокомбінату, очолюваного досвідченим керівником,  свідчать і численні нагороди: дипломи та медалі за випуск якісних продуктів харчування, а також присвоєння звання «Володар титулу «Всеукраїнське визнання». Якби назвати усі відзнаки, якими пошанований сам Владислав Віталійович, напевне, довелося б зайняти всю сторінку друкованого тексту. Скажу лише одне: Почесне звання «Заслужений працівник промисловості України» просто так не дається, за цим стоїть багаторічна сумлінна праця того, хто його удостоєний.

Відома істина: кожна людина має свого земного суддю. Для лікаря – це хворі, для священика – парафіяни, для агронома – рільники… Найвищим суддею будь-якого керівника є не високе начальство, а лише підлеглі. З уст працівників підприємства можна чути лише теплі слова про свого очільника. «Людина неспокійної вдачі, часом суворий, але справедливий», – приблизно так характеризують Владислава Віталійовича  робітники підприємства. Шану і велику подяку висловлюють йому і ветерани праці, люди, які пропрацювали пліч-о-пліч багато років, а тепер перебувають на заслуженому відпочинку, та зв’язок з комбінатом не втратили. Незважаючи на зайнятість, Владислав Кулініч знаходить час, щоб прийти на допомогу тим, хто її потребує. Весною допомагає з оранкою городів. Регулярно, 5-6 разів протягом року, пенсіонери отримують допомогу пайками. Владислав Віталійович завжди підставить плече й допоможе матеріально тим, хто хворіє. Запрошує ветеранів праці на збори колективу, цікавиться їхнім життям, розуміючи, що  слова підтримки  потрібні людині щохвилини: і тоді, коли вона втішається радощами  життя, і тоді, коли її серце стискує сум, а душу буквально паралізують проблеми.

Як патріот свого рідного міста, В. В. Кулініч ніколи не стоїть осторонь  проблем його жителів, беручи активну участь у благодійних та спонсорських заходах. Керівництвом маслокомбінату виділялися чималі кошти, а також техніка на благоустрій міста, на очищення його від сміття, снігу, на ремонт доріг та освітлення вулиць. Постійно надається матеріальна і фінансова підтримка закладам освіти.

Владислав Кулініч нині – успішний директор, чудовий організатор виробництва, меценат, людина з активною життєвою позицією. Він живе не тільки своїм заводським середовищем, адже у нього чудова, дружна сім’я. Одружився він, звичайно, на найгарнішій дівчині школи, має двох доньок-красунь, які  вже подарували  йому онуків. Нещодавно бачила їхнє сімейне фото у газеті. Дружину ледве відрізнила від доньок. Усі красиві та щасливі. Звичайно, маючи свій дім, свою сім’ю, у якій панує радість,  любов і довіра, людина стає сильнішою. Взаєморозуміння та взаємопідтримка – ось, мабуть, головне у стосунках з рідними. Тому  в дитячих спогадах доньок, а тепер уже й онучат, улюблений батько та дідусь асоціюється зі Всесвітом, у якому вони купаються, як у благодатному літеплі, такому світлому, чистому, щасливому, як і його душа. Багато що взяли з батькових дороговказів  за орієнтири в житті. Та основне, що пам’ятають від його мудрих настанов завжди: «Найважче і найпотрібніше для кожного –щоденна праця над собою, над власною душею, над віднадходженням світла та гармонії у собі. Лише тоді щастя та успіх поженуться вслід за вами».

Філософські роздуми та поради варто взяти на озброєння, необхідно поділитися такими цінними настановами зі своїми друзями.

Незважаючи на вщент завантажений графік роботи, голова сімейства знаходить час для того, щоб і побродити по лісу з  мисливською гвинтівкою, і попрацювати в городі, і полити квіти, якими любить милуватися. Одним із найбільших захоплень Владислава Віталійовича є полювання. Тут доречно пожартувати та  згадати Остапа Вишню: «Їздили полювати! Це – не вперше  і не востаннє. Нічого! І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю». Адже Владислав Кулініч – людина, яка вміє побачити і оцінити велич і звабність природного світу. Коли ж говорити серйозно, то мій співрозмовник переймається проблемами екології. Нещодавно закупив та завіз у Золотоніський заповідник рідкісного виду фазанів: нехай любує око  земляків екзотична птаха!

А ще у ньому потайним вогником жевріє вразлива душа художника, любив же малювати змалку, доводилося  братись за малярство і в студентські роки, і зараз малював би… Цю важливу справу за нього наразі вершить менша донька – Юлія, яка навіть створює власні проекти для Лаври.

Кажуть, біля його ліжка на столику завжди лежить “Біблія”. І він часто гортає її сторінки, звіряючи зі Святим Писанням, може, й кожен свій прожитий день. Вважає, що будь-яка людина тоді почувається щасливою, коли зростає не лише інтелектуально, а й шанує і знає духовні витоки свого народу. Тому і буває часто на служінні у Храмі, замовив та подарував  землякам 5 великих ікон у Церкву як нагадування про вдячність Богові та пошану до людей рідного краю.

Щодалі більше переконуюсь: попри всі грані професійної майстерності Владислава Кулініча, найголовнішим обдаруванням слід визнати його талант бути Людиною – мудрою, людяною, різнобічною, самобутньою, високою й чеснотною, щедрою душею і чистою помислами. Мабуть, як і кожний, він теж має якісь слабкі місця (відомо ж бо: ідеальних людей не буває), та для мене особисто Владислав Віталійович Кулініч – один із небагатьох, з ким стає світло біля міцної волі та стійких переконань, затишно біля розумної поміркованості, надійно біля його чистої совісті, гармонійно у колі його широких інтересів….

Він – людина, яка, спонукувана власним сумлінням, негаласливо й ненастанно робить ту справу, яку найкраще знає і вміє, багато років спрямовуючи свої зусилля на розвиток підприємства, яке очолює. Ніколи раніше він не прагнув бути обраним депутатом чи стати причетним до будь-якої гілки влади. Усвідомлення того, що далі так жити неможливо, прагнення змінити життя земляків на краще змусили його внести своє прізвище до реєстру кандидатів у депутати Черкаської обласної ради, і люди повірили в нього, обрали саме його, адже це дало ширші можливості впливати на органи місцевої влади, більше реальних шансів зробити Золотоношу містом, у якому було б затишно його жителям.

А тепер нехай хтось спробує заперечити мені, що Владислав Кулініч, успішний і шанований не тільки у нашому місті, а й в області, в Україні і … в усьому світі. Він добросовісно і наполегливо працює. Як і його пращури, відповідальний та дбає про добробут українських людей. Скажете, що, можливо, Владислав Кулініч – такий собі щасливий улюбленець долі? Можливо.  Адже так відкрито, з оптимізмом  може розповідати тільки щаслива людина. Хоча, щастя – річ не  універсальна (у кожного своє розуміння щастя), принаймі, не дуже тривка. А ось відчуття душевної гармонії описати простіше: це стан, коли людина без тривоги, врівноважено  та спокійно спроможна виконувати улюблену справу – робити добро людям, дбати про інших. Саме тоді перебуваєш у стані гармонії із самим з собою, відчуваєш, як у тобі накопичується сила, бажання, мотивація і почуваєшся щасливим, успішним.

Наш герой зумів так  організувати  роботу свого колективу, що за нього не соромно і в Європі. Владислав Віталійович  відбувся як керівник (більше 30 років на заводі), чоловік, батько і надійний товариш. Він робить те, що йому до душі, і саме тому має успіх. Він встигає дуже багато, тому кожен прожитий день цієї людини – це маленька цеглинка у побудові  добробуту містян, українців.

Кажуть, що історія рідного краю, країни в цілому – це діяльність людини, яка прямує до мети. Людину творять її справи, і жити треба так, щоб ті кілька десятків літ, які відведено кожному з нас, звікувати на повну силу дарованих Богом здібностей і талантів. Інакше Владислав Кулініч не вміє і не може.

Пишаюся, що герой мого есе – наш  земляк. Хочу про нього розповісти своїм ровесникам. Не маю намірів  творити із пана Владислава кумира. Але чому б нам не вчитися бути такими ж, бо кожен із моїх друзів хоче стати успішним, відшукати свою важливу місію у житті, врешті – почуватися потрібним і щасливим?  Не за тим  лише, щоби  від цього мати власну користь, а щоб зробити щось дуже  хороше і важливе  і для свого міста, і для людей, і для  рідної України.

Колись Лев Толстой написав: «Якщо ти живеш для себе – ти ні для кого не живеш. Якщо ти живеш для людей – ти живеш для себе. Якщо ж ти живеш для Бога – живеш для усіх». Це про Владислава Кулініча. І в цьому, мабуть, секрет його щастя  й успіху.

Дарина Жорнова,
учениця 11 класу Золотоніської гімназії імені Скляренка