Снайпер та розвідник в цивільному житті став капітаном команди Ліги Сміху і тренером з танців

Знайомтесь: Олександр Капленков, 29-річний АТОвець, котрий в зоні бойових дій був снайпером і розвідником, а тепер, у цивільному житті, — майстер-налагоджувальник на підприємстві «Maк-Кофе» і тренер з танців у клубі «Юпітер», а ще капітан команди «Кавомани» у міській «Лізі сміху». Народився в Харкові. Коли ще був зовсім малим, сім’я переїхала до Золотоноші. Тому вже тут ходив у дитсадок і міську школу №3, після закінчення якої навчався в професійному ліцеї, здобувши професію будівельника. Детально поспілкувалася з ним газета “Черкаський Край”.

— Сашо, розкажи, як і коли  ти потрапив у АТО, а точніше — на війну?

— Було це у січні 2015. Якраз на день народження моєї сестри, 21 числа. Вона тоді весь день ридала.

— Тоді якраз тобі прийшла повістка з військкомату?

— Ні, я повістки не дожидався. Пішов і сам попросився туди, бо там були всі мої товариші і я не міг вчинити інакше. Сказали, щоб днів через чотири був готовий, і мобілізували. На строковій службі я проходив вишкіл у зв’язку. А тут, на навчаннях на Яворівському полігоні, мене запримітили, що влучніше інших стріляю з гвинтівки, — і записали у снайпери. Перше бойове хрещення відбулося в Павлополі, там протягом двох тижнів ми пізнали, що таке мінометний обстріл. Потім служба йшла у Мар’їнці, котру обстрілювали вздовж і впоперек. Жили ми в госпіталі. Попали на той момент, коли Мар’їнку наша 128 бригада відбила і бойовики хотіли повернути її назад. Було дві доби суцільного пекла. Попав не на службу, а на війну. Були бої, хвилин по 15 передишки, коли кухар навіть розносив суп у стаканах. Тепер радію за Мар’їнку, що вона оживає.

— Чим же доводилось воювати?

— Гвинтівки, автомати. Була ЗСУ — зенітна установка. Гранатомети. Я коректував бій. Знав мітки, стежки. Днів п’ять тривав бойовий вихід, під час якого не мали зв’язку з бригадою.

Як правило, починалося з того, що йшла ворожа ДРГ — десантно-розвідувальна група. Ми її бачили, і вже коли відстань скорочувалась до 100 метрів, мусили відкривати вогонь. Вони залягали чи утікали, а по нас стріляла вже їхня лінія оборони.

— Росія відхрещується від цієї війни, в усі пропагандистські рупори трубить, що «іх там нєт». З ким насправді доводиться воювати?

— Донецькі навіть викрикують: «у нас пріказ пострєлять» і смалять поверху, а росіяни так «понарошку» не роблять. Щодва тижні у російських військових ротація і стріляють вони по-справжньому. Ми росіян і в полон брали, вони з документами діючої армії. Ті, хто побував у АТО, — живі свідки того, що на нашій землі воюють росіяни. Колони машин нібито з «гуманітарною допомогою», не зважаючи на кордон і не допускаючи перевірок, — це колони з військовим спорядженням, поставку якого ми відразу відчували над своїми головами.

— За час перебування в АТО чи відчув покращення із забезпеченням?

— Аякже. Спершу форму раз на рік видавали. Як і берці були всесезонні. За отримувану зарплату змушений був себе одягати і тої заплати навіть не вистачало. Після бою форма була схожа на решето і її не викидали, а використовували на латки. Це вже зараз у бійців є берці й літні, й осінні, й форма робоча та парадна. А нам волонтери привезли сучасні рації  і їх у частині поставили на баланс.

— Чи за виконання якогось бойового завдання ти був представлений до нагороди?

— Було таке. За ліквідацію ворожого снайпера на відстані 1200 метрів (це при тому, що гвинтівка діставала на 800 метрів) був представлений до нагороди. Але її так і не одержав. І це не поодинокий випадок. Он наш земляк, Олександр Литвиненко, АТОвець із Золотоноші, з лінії оборони танк сєпарський пригнав, а сєпари розбіглися. Про це в Інтернеті навіть мультик є. Але ні нагороди, ні оплати за це він не отримав.

— Якими були стосунки з місцевим населенням?

— Із  місцевими ми здружилися, тому вони навіть листа писали, щоб нас не відпускали, бо інші здадуть позиції. Ми у дворі розваленої хати обладнали такий собі магазин самообслуговування в гаражі, двері якого не закривалися. Туди приходили і наші, і місцеві та брали все, що було потрібно. Скуплялися ми в Курахово. Бувало різних пригод. Від пацана дошкільного віку доводилось чути, як він страхав укропами, яких, напевно, і в очі не бачив. Але ж то говорила пропаганда, якою навколо все було пересичено. Але відповідати злом на зло ми не мали права.

— Чи підтримуєш зв’язки зі своїми однополчанами і які враження про них залишились?

— У складі нашої групи було 36 осіб, звалася «Туристи», бо всі були з різних куточків України. Але в групі ніколи не було суперечок. Один одного розуміли, підтримували. Толковий командир Удав, йому було всього 23 роки. Майор Муха все робив нарівні з солдатами. Борода з Донецька й мене навчав азам розвідки. За час на війні я набув багатьох друзів, які для мене є рідними, з ними спілкуюся.

— Крім вас із родини більш ніхто не був у АТО?

— Нас у сім’ї четверо дітей  і після мене молодший брат Ігор пішов служити за контрактом, був у морській піхоті на острові Зміїному.

— Чи приїздили до вас на позиції журналісти і що з того, що доводилось читати, ти вважаєш правдою життя?

— Журналісти приїздили, навіть потрапляли під обстріли, бачили, що там відбувалося. Але широко про те не читав. Може, не про все можна було їм писати. А ось книгу журналіста Влада Якушева «Карателі» вважаю правдивою, хоч автору доводилось відстоювати свою правду.

— Після пережитого тебе тягне на гумор. За це в команді «Кавомани» обрали капітаном. Та й тренерство з танців у клубі «Юпітер» — теж з розряду веселих розваг. Це свого роду компенсація?

— Думаю, я за характером веселий хлопець. Вважаю, що маю врівноважене корисне і красиве. Працюю на «Мак-Кофе» вже сім років і заробляю, тож нема потреби на заробітки в далекі краї їхати. А танці в «Юпітері» — це потреба душі, бо я самоучка. Навчаю танців дві групи, молодших і старших до 20 років. Мені менших навчати навіть цікавіше, вони наполегливіші. У мене синок Ярослав і хочеться з ним бути більше разом. У клубі навіть створив квест-кімнату, з якої можна було б вийти за допомогою відгадування ребусів.

Читайте також: