Героїчна повар із зенітного ракетного полку потребує допомоги у лікуванні онкології

М’яка, тепла посмішка, добрі, променисті очі, такий затишний і водночас твердий голос – Наталія Багрова випромінює впевненість, стійкість та безкінечну доброзичливість. Недарма однополчани її звуть «мамкою», з нею з першого слова налаштовуєшся на теплу, домашню хвилю. Про цю історію цієї надзвичайної жінки розповідає громадсько-політична газета “Златокрай”.

Наталія Миколаївна – корінна жителька Сходу. Народилася у селі Веселе, Донецької області. Після школи навчалася у Донецькому кулінарному технікумі за спеціальністю кухар-технолог. Має двох дітей. Якось знайомі сказали, що до військової частини у їдальню потрібні робітники. Не знаючи про вибір вакансій, жінка попрямувала до полковника Олега Василенка на співбесіду. Поспілкувавшись, командир запропонував очолити харчовий блок. Наталя Миколаївна після декількох днів роздумів погодилася. Так вона потрапила до «військового братства» і ось уже 7 років невідривно стежить за їхнім харчуванням.

Має дуже багато нагород, можна було б дві стіни прикрасити, особливі з них 4 – медалі: «За сприяння Збройним Силам України», «За сприяння Повітряним силам ВСУ», ювілейна, приурочена до 10-річчя полку, та нагрудний знак Богдана Хмельницького. Свого часу полк, в якому працювала жінка, тримав оборону біля славнозвісного Донецького аеропорту. Коли почалися військові дії, частину полку вивели у поля на кордон між Донецькою та Дніпропетровською областями, а Наталя Миколаївна з військовими ще 4 місяці перебувала в зоні обстрілів. Військова частина, в якій облаштувалися українські захисники, була майже повністю розгромлена бойовиками. Вояки жили у напіврозбитих приміщеннях, не було світла й води, ніде було взяти хліба.

 – Раз на два тижні до нас приїздила машина з провізією у супроводі БТР-ів. Швидкопсуючих продуктів – м’яса – не було, в основному тушонка в банках та консервована риба, – розповідає завідуюча їдальнею. – Багато допомагали місцеві. Якось, коли ми набирали воду, до нас підійшов старенький дідусь, який у возику притягнув дві маленькі диньки, пару «закаток» та величезний оберемок троянд. Каже, передайте вашому кухарю за те, що не залишила вас самих.

Пізніми вечорами, загорнувшись у бронежилети і натягнувши каски, жінка з офіцерами їздили до сусіднього села Опитне, щоб у бочки набрати води. Іноді присилали борошно, тоді на польових кухнях КП-125 вона пекла військовим хліб. Дуже багато допомагали місцеві мешканці.

 – Свого часу багато цивільних, зокрема кухарів, залишили свої полки й повернулися додому. Їх можна зрозуміти. Я сама мама, у мене 4 внуків. Мій син теж служив у Збройних Силах України. Але як мати і жінка, я не могла тоді покинути голодними людей. Коли через два дні після відправки до аеропорту бійців я приїхала туди, у них була непідкупна радість. Вони не сподівалися мене побачити. Солдати оточили мене і всі разом гойдали на руках від щастя! – жінка не може стримувати емоції, згадуючи минулі події.

«За ці чотири місяці я була і психологом, і кухарем, і мамою рідною, і медиком»

 – Командир навчив мене вирізняти: в мій бік летить міна чи ні. Від моменту вистрілу потрібно дорахувати до 12, і якщо я не чую свисту, то це – «моя» міна, вона летить в мій квадрат і треба чимдуж втікати. А якщо свист чути добре – міна пролетить мимо.

Військову кухню постійно обстрілювали, з точністю до повного попадання, адже були зрадники, які видавали точні координати. Був випадок, коли на кухні залишався останній ящик мороженої риби, і військові були щасливі, що Наталя Миколаївна сьогодні її посмажить. Того дня стався черговий обстріл, і всі дивом лишилися живі. Все завдяки вчасним настановам полковника.

 – Коли я почула вистріл та, з острахом рахуючи до 7, зрозуміла, що не чую звуку снаряду, миттю скомандувала всім ховатися в укриття. У той момент хлопці встигли вибігти, а я залишилася у дверному отворі й у безвиході. Не встигла вискочити й потрапила до пастки – спереду й ззаду летіли уламки. Мене тоді сильно оглушило і я довго не чула, та все закінчилося добре, – розповідає співрозмовниця.

Одного разу на День Незалежності жінка встала дуже рано, замісила тісто й напекла військовим оладків, зверху полила медом. Чоловіки не очікували такого гостинця, деякі офіцери навіть плакали. Ніхто не міг припустити, що в польових умовах, коли просто на двох цеглинах стоїть пательня, на сніданок кухар зможе їм приготувати такий смаколик. Це була маленька, проте радість. «Мамка» хотіла їм зробити свято. Та це було не єдине торжество, яке Наталія Миколаївна робила для «своїх». Одного разу влаштувала їм справжнє гуляння Нового року з цікавими конкурсами й забавками. Солдати вели себе як діти, веселилися від душі. Багато хто звертається до жінки заслужено «Мам!» – вона звикла. «Я їх всіх люблю як рідних, ми як одна велика сім’я!» – сміється жінка, згадуючи хлопців. За ці чотири місяці вона була для них і психологом, і поваром, і мамою рідною, і медиком.

Наказом Міністерства оборони 156-й Донецький полк відправили до Золотоноші на постійне місце дислокації. Близько 400 осіб покинули рідну Донеччину та переселилися до центральної України. У Золотоноші перші півроку жінка проживала на території військової частині, у своєму кабінеті. Пізніше знайома здала частину будинку на вулиці Нова, де оплата лише за комунальні послуги.

Минулого року на День Збройних Сил України Наталії Багровій поставили страшний діагноз – рак. Сильна набряклість ніг, часте підвищення тиску, слабке самопочуття стали поштовхом до того, щоб зробити повне обстеження організму. Дослідження підтвердили підозру лікарів. Найгірше, що в жінки агресивна форма онкології – тричі негативна карцинома, вона швидко розростається і найскладніше піддається лікуванню.

 – Я вже пройшла 10 курсів хіміотерапії та операцію. Ще потрібно пройти 25 курсів радіоопромінення та одну операцію.

Наталія Миколаївна вдячна всім військовим, котрі відразу кинулися на допомогу і передали частину коштів на лікування. Окреме слово подяки жінка хоче висловити меценату благодійного фонду «Разом» Людмилі Русаліній за фінансову підтримку в такий скрутний час. Світла, сонячна «мамка», яка завжди була і є опорою та підтримкою для військовослужбовців, тепер потребує допомоги сама. Часточка до часточки й ми допоможемо військовому янголу-охоронцю повернути собі рум’янець на щоки!

Читайте також: