“Стояли за свою землю, щоб діти росли щасливими”, – інтерв’ю із золотоніськими бійцями АТО [ФОТО]

Неоголошена війна на Сході України – ще одна сумна сторінка нашої історії, брудна, жорстока, кривава… Серце стискається від болю, коли спілкуєшся з тими, хто, виконуючи наказ Батьківщини, пройшов важкими воєнними дорогами. Хто ж вони – герої новітньої України? Про двох справжніх професіоналів своєї справи, за плечима яких служба в зоні антитерористичної операції, розповідає громадсько-політична газета “Златокрай”.

Спілкування з такими людьми, як Олександр Маковецький та Олег Шведюк – це як бальзам на душу.  Загартовані воєнними випробуваннями, вони зуміли зберегти відмінне почуття гумору, доброту і справжню чоловічу дружбу та цілодобову готовність підставити плече, прийти на допомогу.

Олександр Васильович та Олег Ігорович працювали на Золотоніському лікеро-горілчаному заводі з 2002 року. Потім Олександр перейшов працювати на нафтобазу. Зустрілися у військкоматі. З’ясувалося, що обидва в один і той же час отримали повідомлення з комісаріату про зняття з обліку за віком. Але у липні 2014-го на законодавчому рівні було продовжено мобілізаційний вік чоловікам до 60-и років.

– Тож взяли свої старенькі військові квитки, витрусили з них порох та й подалися до військкомату, а потім – на медкомісію”, – розповідає Олег.

Спочатку їх направили на Яворівський полігон. Командування зустріло з широкими обіймами. Ще б пак не радіти таким спеціалістам-добровольцям! У Шведюка – 33 роки водійського стажу, а Маковецький – відмінний механік-водій, дизеліст, ще й моторист від Бога. 19-го січня 2015-го, якраз на Водохреще, їх викликали в автослужбу: “Чи не хочете поїхати у Краматорськ?” “А нам якраз туди і треба!” – відповіли.

Добиратися до місця призначення довелося на тягачі МАЗ-537, який перевозить важку бронетехніку. Тут ейфорія вмить вивітрилася, бо такого транспорту й в очі не бачили, а виїзд через 3 години! Ось такі бувають накази. А вони, як відомо, не обговорюються. Курс навчання – від Яворова до Львова. А це – 30 кілометрів. Доїхали добре: як мовиться, очам страшно, а руки роблять. Так потрапили у Краматорськ. Це були 20-і числа січня, якраз напередодні Дебальцівського котла. Вивозили звідти техніку, щоб врятувати. Тягали її майже цілодобово. У короткі години перепочинку спав в основному Олександр Васильович, який весь час був за кермом. Олег Ігорович дрімав на одне око, на броні.

– У той день, коли обстрілювали Краматорськ, нас підняли о 4-ій ранку, – нарешті підключається до розмови небагатослівний Маковецький. – Почали заводити тягача, а він ні гу-гу. Морочились довгенько. Потім підключили другий акумулятор, і мотор нарешті загув. В полудень нам повідомили про сильний обстріл. Два елементи від снарядів впали якраз на те місце, де ми стояли. Один – де кабіна, а другий – якраз проти інстру-ментального ящика… Отак нам повезло! Мабуть, хтось із нас в сорочці родився, або ж зіграло роль те, що у це “відрядження” вирушили на Водохреще.

Додає свої спогади і Олег Шведюк.

– Якось нам наказали їхати за маршрутом і помилково на карті вказали не ту Красногорівку, – пригадує він. – А їх там аж три в одному квадраті. Ідемо ми, їдемо, вже й вогні Донецького аеропорту видно, який захоплений противником, а кінцевого пункту не видно. Відхилитися від маршруту – порушити наказ. Зателефонувати до начальника бронетанкової служби – немає можливості, вийшов з ладу екран мобільного. Давай вистукувати по тому телефону – о! Засвітився. Начальник наказує: “Негайно розвертайтеся!” А нас уже ведуть. Попереду – фургон-буханка, на хвості – іномарка. Олександр Васильович вийшов з гранатою і щось їм “пошептав”… Допоміг таксист молоденький, що їхав назустріч, проворний такий, небайдужий, спасибі йому. Роз’яснив що і як, ще й застеріг не їхати через старий блокпост, бо він замінований. І тут нам пощастило!

 

 

 

У селі Очеретине під Авдіївкою вантажили танк. Обстріл. Вечоріє, треба виїжджати. Стрельнув скат. Ледве дотягли до села, де тихо, бо населені пункти не обстрілювали. Приїхала машина техдопомоги і привезла запасне колесо. Технарі нас чекати не захотіли, поїхали. Приїхали в частину, а їх там немає. Де ж вони? Виявляється, “добрі люди” із села дали орієнтування на нашу машину, що ремонтувалася і повинна була виїжджати в ніч. А поїхали евакуаторники. В темноті, по світлу фар не розрізнити, яка саме техніка рухається. От по них і відкрили вогонь…

У Краматорську на базарі люди часто просили: “Ви ж нас не кидайте, щоб ті знову не повернулися”. Хоча були й такі, що зубами клацали і скоса дивилися. А бувало, що зачувши черкасько-полтавський говір, підходили і передавали вітання родичам, знайомим, товаришам по військовій службі. Власниця кафе, де завжди купували чебуреки, розповідала про окупаційні війська: “Прийшли, наїлися, напилися, ще й п’яні перетрощили весь посуд і меблі. Чоловік хотів закликати до порядку, то вони його побили, ще й хотіли забрати із собою на службу. Ледве здихалися їх”.

Багато тих, хто ухилявся від мобілізації, зараз мовчки тиснуть руку і вітаються з поклоном. Є й такі, хто закидає: чого ви туди поперлися, грошей хотіли заробити, за що воювали?

– Ми стояли за свою землю, щоб можна було вільно, без остраху ходити на роботу, щоб наші діти і внуки росли щасливими і ними ніхто не керував, – в один голос заявили. – Вже четвертий рік іде війна, а дехто шукає в ній якусь вигоду. Прикро, що знаходяться такі. А ще боляче, що там ми жили однією сім’єю, не було підлості, зради, ділилися останньою банкою тушонки. А тут сідаєш в автобус, а водій – такий собі “пуп землі”, ще й рота на тебе розкриває. Ми, старші, ще більш-менш спокійно до цього ставимося, а молоді АТОвці – народ гарячий, вони безбашенні і терпіти не будуть.

Екіпаж тягача Шведюк-Маковецький здійснив більше півсотні бойових виїздів в гарячі точки проведення операції, виконуючи завдання з оперативного переміщення важкої техніки. У січні 2015 року з практично оточеного Дебальцевого під обстрілом російських окупаційних військ, вночі, в умовах повного світломаскування, було вивезено та збережено 7 одиниць бронетехніки. Неодноразово екіпаж в складі колони та при виконанні індивідуальних завдань піддавався обстрілам та нападам. Ним була успішно відбита спроба захвату тягача з бронетехнікою в районі Красногорівки. При обстрілі під Авдіївкою уламком снаряду їхній тягач був виведений з ладу. Незважаючи на загрозу, сержант Шведюк та солдат Маковецький вміло виявили, усунули несправність та успішно виконали поставлену задачу. З листопада 2014 року по липень 2015-го екіпаж своєчасно і без втрат виконував бойові завдання.

Військовослужбовці Олег Шведюк та Олександр Маковецький відзначені грамотами штабу АТО, 184-го навчального Центру Львівської Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Командування частини надіслало листи-подяки у золотоніські трудові колективи лікеро-горілчаного заводу та нафтобази.

Фото із сімейних архівів родин Маковецьких та Шведюків.