Опалювальний сезон: чому Золотоноша не перетворилася на Смілу?

Ще свіжі в пам’яті спогади про те, як нашу Золотоношу називали Болотоношею. А й справді, похвалитися у кінці 90-х було нічим. Вічні сміттєзборища у посадках, навіть у скверах і парках, “духан” у центрі міста, переповнені сміттєві баки на вулицях, літаючі кульки та фантики обабіч доріг. Хоча, здавалося б, жалітися на безгосподарність міського керівництва тоді було гріх, адже вивезенням сміття займалося аж дві організації, до речі, обидві приватні – “Веста” та “Лікург”. Лише в першій з них було понад півтори сотні працюючих. Окрім саночищення, товариство займалося водовідведенням, ремонтом каналізаційних мереж, благоустроєм, надавало ритуальні послуги. У ту пору побутові відходи централізовано вивозили лише з контейнерних майданчиків багатоповерхівок, підприємств, установ та організацій. На приватний сектор ця послуга не поширювалася. Щоправда, голови квартальних комітетів зверталися до приватного товариства зі списком осіб, які мали намір вивезти тверді побутові відходи. Одноразова послуга оплачувалася не за встановленим тарифом, а по факту. Договорів на вивезення не існувало. А решта містян? Решта скиртувала відходи, хто куди дотягне.
Така ж картина проглядалася і з водопостачанням. Ним займалося комунальне підприємство “Водоканал” та приватне “Бріз”. У випадку перебоїв із водозабезпеченням містяни стояли на роздоріжжі: у які двері стукати? Чиї послуги якісніші і надійніші? Чимало проблем створювали ці структури і міському керівництву, яке, у першу чергу, не мало впливу на приватні організації, що порушували умови співпраці; по-друге, доводилося узгоджувати і коригувати роботу з кількома керівниками.
На початку 2011-го року ПрАТ “Веста” вже не могло у повному обсязі справлятися з покладеними на нього обов’язками. Особливо це відчувалося у занепаді функціонування очисних споруд, сморід від яких став візитною карткою нашого міста навіть для тих, хто жодного разу в ньому й не був, а лише проїздив мимо. Тож саме життя змусило зосередити всі обслуговуючі господарські організації на базі комунального підприємства “Міський водоканал”, який наразі займається водопостачанням, водовідведенням, саночищенням, благоустроєм і наданням ритуальних послуг. На свої плечі комунальники звалили реконструкцію занедбаних очисних споруд та головної насосної каналізаційної станції у центрі міста. Результати поступальної роботи у цьому напрямку далекі від ідеальних, але вже доволі відчутні. І хай місцеві жителі за повсякденною метушнею іноді й не помічають змін, проте гостям і вихідцям із Золотоноші, які мешкають в інших регіонах, це відразу кидається у вічі.
Як могло би бути
Ось, для прикладу, хоча б враження одного із жителів Сміли, який у світлі критичної ситуації з опаленням у рідному місті поцікавився, як вирішуються комунальні питання у Золотоноші: “Ситуація в містах, які знаходяться від обласного центру приблизно на однаковій відстані, тільки по різні сторони, є полярно протилежною. З одного боку, у Смілі є народний депутат Рудик, який усіма силами намагається допомогти місту, де за останні п’ять років змінилися чотири мери, де комунальне господарство знаходиться у приватних руках. Ці ж приватники не просто грабують, а ще й шантажують місто. У мене, наприклад, тепло в квартирі з’явилося лише 16 листопада. За дороги, сміття, водопостачання і водовідведення взагалі мовчу. Елементарні комунальні питання, які зобов’язані вирішувати на місцях, для смілян тепер вирішуються лише в столиці. І не завжди Рудику це вдається. У Золотоноші якраз комунальний дерибан зупинили вчасно. Тут ще пам’ятають сумнозвісні приватні “Лікург”, “Бриз” та “Весту”, які довели благоустрій, водопостачання, очисні споруди до такого стану, що про них також заговорили у столиці. Але з того часу, як надання комунальних послуг доручили комунальному підприємству, вивезення сміття і водопостачання не є проблемними питаннями для золотонісців. Та й у реконструкцію очисних споруд, які варварськи знищувалися останні двадцять років, не вірить лише один чоловік – народний депутат Владислав Голуб. Якраз його підтримку не відчувають у Золотоноші. Містяни говорять: “У нас в місті працює класна команда, якій просто не потрібно заважати”. І я по-доброму заздрю своїм землякам. Місцева влада взяла правильний курс і займається конкретними реальними справами. Народні ж депутати в більшості проживають в інших містах і провінційні проблеми їм далекі. Сьогодні Голуб роздає незрозумілі папірці, які називає сертифікатами. Обіцяє згодом замінити їх на принтери, пральні машини та інші речі, які йому хтось передасть. А якщо проходить закупівля медичного обладнання або ремонт спортзалу, то слова “сприяння” і “Голуб” відразу ж стають синонімами. Як ви думаєте, чи буде Владислав навідуватися в дитячі садочки та лікарні в разі необрання на наступний термін? Пригадайте того ж Губського чи Даценка. Відповідь – очевидна”.
“Холодні будні” для смілян стали традицією через величезні борги теплопостачального підприємства “Сміла Енергоінвест”, а також через те, що міська влада просто не шукає шляхів вирішення проблеми. Черкаський журналіст Сергій Радченко красномовно описав, як гріються сміляни, у домівках яких немає тепла: “У дитсадках дітей гріють електричними конвекторами, а ліжка для них – тими ж таки пляшками. Температура там близько 15 тепла. У палатах місцевої медико-санітарної частини близько 10 градусів тепла. Тепло одягнені пацієнти лежать під 3-4 ковдрами. Обігрівачів не вмикають, бо світло мають лише від генераторів. Кілька містян на час до увімкнення опалення виїхали у сусідні села до батьків. Сам в.о. міського голови Сміли Віктор Федоренко зізнається, що мерзне і він у кабінеті. Вдома ж має індивідуальне опалення”.
Як є сьогодні
Дякувати Богу і місцевому керівництву, що Золотоношу оминула чаша сія. Щоправда, не повністю. І сьорбнути проблем з неї доводиться не комусь там, а хворим людям – пацієнтам дитячої лікарні, де розміщується неврологічне, дитяче відділення ЦРЛ та гемодіалізу. Ось послухайте лишень Валерія Федорця, який на своїй сторінці у Фейсбуці повідав про усі багатообіцяючі “принади” опалення у неврології:
– +22оС у палатах лікарні можливі лише за умови плюсової температури надворі та якщо ще й сонце світить, адже більшість палат знаходяться із сонячної сторони. У період лікування із 7-го по 16-е листопада я замерзав прямо біля батареї, доводилося одягатися тепліше. Разом зі мною в палаті було подружжя Зубаньових – чоловік після перенесеного інсульту не міг рухатися та його дружина, яка доглядала за ним і теж лікувалася. У першу ж ніч вони ледве не подубіли від холоду. Ранком стали скаржитися завідуючій, але вона нічим не могла допомогти, оскільки і сама не раз повідомляла про це головному лікарю ЦРЛ. Зарадити ситуації змогла дружина Валерія Саранчі, до якої зателефонувала Зубаньова. Ранком до відділення прибув Нагаєвський з колегою з районної ради. Походили, поторкали батареї і всю вину звалили на працівників котельні. Після неодноразових дзвінків жінки відвідала палати і комісія. Та від тих відвідин тепліше не стало. Труби так і залишалися ледь теплими. Наступного ранку у котельні щось ремонтували, вперше за кілька днів з труби пішов ледь помітний димок. Мабуть, для вигляду “трави сирої кинули”, бо температура залишилася без змін, як і холодні труби. У дитячому відділенні теж холодно, і мамам змушені передавати електрообігрівачі. Звідси додаткові витрати на енергопостачання. Про пожежну безпеку теж ніхто не дбає. Отака вона правда, хоч і гірка. Писати про теплопостачання можна що завгодно, папір все стерпить, а від людей правди не сховаєш.
Тож кому як не нам самим власноруч дбати про добробут у своєму домі, не надіючись на “київського дядька”. Сьогодні він “сприяє і опікується”, завтра буде інший зі своєю віртуальною приймальнею, нечастими заїздами та багатообіцяючими сертифікатами. А життєдіяльність 30-тисячного міста комунальники забезпечують щодня, щохвилини – безперебійно, не оглядаючись на столичну підтримку. Комунальна галузь ще 6 років тому відійшла від послуг приватників і запроваджує альтернативні види опалення. Саме завдяки цьому у садочках і школах Золотоноші опалювальний сезон розпочався вчасно, а у приміщеннях – затишно і тепло.
За матеріалами тижневика “Златокрай”
(№49 від 7.12.2017 р.)