Життя, зіткане з миттевостей

Та­ких си­ту­а­цій, про які да­лі пі­де мо­ва, в жит­ті кож­но­го з нас трап­ля­єть­ся чи­ма­ло. Їх мож­на вва­жа­ти до­во­лі пе­ре­січ­ни­ми, на які не зав­жди і звер­неш ува­гу. Од­нак, на жаль, ото­чу­ю­чий світ ни­ні до­сить жор­сто­кий, і лю­ди час­то за­бу­ва­ють, що та­ке ми­ло­сер­дя, лю­дя­ність, доб­ро­та. Ми не­од­но­ра­зо­во пе­ре­ко­ну­ва­ли­ся в то­му, що сві­том прав­лять гро­ші, і во­ни ж ста­ють зна­ряд­дям зла, жор­сто­кос­ті, під­ступ­нос­ті, ли­це­мірс­тва, пос­ту­по­во вби­ва­ю­чи в лю­ди­ні те, що ро­бить йо­го лю­ди­ною. То­му й вра­жа­ють во­ни сво­єю не­ор­ди­нар­ніс­тю, нез­вич­ніс­тю, ін­ко­ли на­віть над­зви­чай­ніс­тю. Моя пе­ре­ва­га – у мо­їй про­фе­сії, і я за­люб­ки ді­лю­ся ци­ми ви­пад­ка­ми з ва­ми, ша­нов­ні чи­та­чі. Знаю, ге­рої та ми­мо­віль­ні свід­ки мі­ні-за­ма­льо­вок впіз­на­ють се­бе і зга­да­ють ці мо­мен­ти. Хто з при­єм­ною ус­міш­кою на об­лич­чі, а хто – з гор­діс­тю за нез­на­йо­мих лю­дей, кот­рі жи­вуть з на­ми по­руч.

“По­вер­тай­те­ся, не бий­те но­ги!”

Хліб­ний кі­оск бі­ля цен­траль­но­го вхо­ду не­діль­но­го рин­ку ві­до­мий ба­га­тьом. Са­ме тут мож­на прид­ба­ти хліб та сві­жу здо­бу піс­ля сьо­мої ран­ку. А ще при­міт­ний він сво­єю не­ор­ди­нар­ною про­дав­чи­нею Ва­лею, яка знає все і всіх. На­віть з нез­на­йо­ми­ми во­на лег­ко зна­хо­дить кон­такт, ав­то­ри­тет­но ра­дить, який хліб най­смач­ні­ший. Ар­гу­мен­ти не­спрос­тов­ні: “Я й са­ма йо­го бе­ру”. Час­то сві­жу па­ля­ни­цю тут мож­на прид­ба­ти до сні­дан­ку, але трап­ля­ють­ся й ви­нят­ки з пра­вил.

Пос­пі­шаю на ро­бо­ту. Ва­ля вий­шла зі сво­го “спос­те­реж­но­го пун­кту”. А чо­го там ну­ди­ти­ся, як­що то­вар зат­ри­му­єть­ся у до­ро­зі? Зап­ри­мі­ти­ла на го­рі вул. Ла­зо пен­сі­о­нер­ку. Ну, спус­тить­ся ста­рень­ка до ба­за­ру, а хлі­ба не­має. Бо’­зна скіль­ки до­ве­деть­ся че­ка­ти, мож­на й за­мер­зну­ти під до­щем. То­му зме­ти­ку­вав­ши, Ва­ля по­ча­ла що­си­ли кри­ча­ти: “Вер­тай­те­ся, Іл­лів­на! Не бий­те но­ги! Ще не­має, не при­вез­ли! Ко­ли бу­де, я На­та­шу, су­сід­ку Ва­шу, по “мо­біл­ці” на­бе­ру. Во­на пе­ре­ка­же!” Баб­ця крут­ну­ла­ся, при­віт­но під­ня­ла ру­ку та й по­да­ла­ся до теп­лої ха­ти.

“Ска­жіть їм, не­хай не прий­ма­ють той за­кон!”

У слу­хав­ці ре­дак­цій­но­го те­ле­фо­ну чув­ся плач ста­рої жін­ки. Крізь сльо­зи і бла­ган­ня важ­ко бу­ло й зро­зу­мі­ти, про що йдеть­ся. “Як же я без них жи­ти­му? Я ж їх усіх люб­лю! Во­ни ж ме­ні як ді­точ­ки! Ме­ні не­ма до ко­го й обіз­ва­ти­ся. То я з ни­ми й го­во­рю, й спі­ваю, й сва­рю. Са­ма не з’їм – їм від­дам. А те­пер ку­ди ж ме­ні без них? Ска­жіть тим де­пу­та­там, хай не прий­ма­ють той за­кон!”

На­реш­ті вто­ро­па­ли. Ба­бу­ся про­чи­та­ла у на­шій га­зе­ті стат­тю про чо­ти­ри­ла­пих без­ха­тьок та про­ект за­ко­ну про оп­ла­ту та умо­ви їх ут­ри­ман­ня. От і стри­во­жи­ла жін­ку проб­ле­ма кош­тів, яких не вис­та­чить з мі­зер­ної пен­сії, і може так статися, що їй до­ве­деть­ся виг­на­ти де­ся­те­ро до­маш­ніх улюб­лен­ців прос­то на ву­ли­цю. Мож­ли­во, для ко­гось ця проб­ле­ма ви­дасть­ся сміш­ною, мож­ли­во, хтось і не по­мі­тить тут ні­я­кої проб­ле­ми. Та для са­мо­тньої зне­до­ле­ної жін­ки – це ус­трій жит­тя…

“Вам до­по­мог­ти?”

Ве­чір. Пе­рех­рес­тя Чер­кась­кої і Сі­чо­вої. Бі­ля про­дук­то­во­го ма­га­зи­ну пен­сі­о­нер на ін­ва­лід­но­му віз­ку на­ма­га­єть­ся од­ні­єю ми­ли­цею діс­та­ти ін­шу, що впа­ла на до­ро­гу. Під­тяг­ти-то він її під­тяг, а от на­хи­ли­ти­ся і взя­ти – ні­як.

На ган­ку ма­га­зи­ну бай­ду­же  по­тя­гу­ва­ли пи­во двоє мо­ло­ди­ків. Ву­ли­цею Чер­кась­ка пря­му­ва­ла дів­чи­на ро­ків 17-и, слу­ха­ю­чи му­зи­ку че­рез на­вуш­ни­ки. Пе­ре­хо­дя­чи Сі­чо­ву, по­ба­чи­ла мар­ні ста­ран­ня ді­ду­ся і кру­то змі­ни­ла нап­ря­мок сво­го ру­ху. “Вам до­по­мог­ти?” – звер­ну­ла­ся до ста­ро­го. “Ой, дя­кую то­бі, ді­точ­ки, – роз­чу­ле­но про­мо­вив пенсіонер. – А то я вже за­му­чив­ся. І тре­ба ж ото бу­ло їй впас­ти!”. Еле­мен­тар­на не­бай­ду­жість, а скіль­ки по­сі­я­но­го теп­ла у ста­ре­чій ду­ші, скіль­ки вдяч­нос­ті у йо­го пог­ля­ді!

За зо­ло­то­ніс­ця­ми під­гля­да­ла Ал­ла КАП­ЛЯ,

тижневик “Златокрай” (№46 від 16.11.2017 р.)

Читайте також: