Усе, що ро­би­ло­ся, дій­сно бу­ло на кра­ще. Історія життя Галини Степовенко

Спіл­ку­ю­чись з ви­ко­ну­ю­чою обов­’яз­ки на­чаль­ни­ка фі­нан­со­во­го уп­рав­лін­ня Га­ли­ною Сте­по­вен­ко, ми­мо­во­лі впій­ма­ла се­бе на ряд­ках ста­рої піс­ні: “А жит­тя ме­не по всій кра­ї­ні ки­дає, під стук ко­ліс за­ну­рю­юсь у сни. Ме­ні зав­жди чо­гось не вис­та­чає: зи­мою – лі­та, во­се­ни – вес­ни”. Га­ли­на Ана­то­лі­їв­на – лю­ди­на точ­на і праг­ма­тич­на. Все, чо­го до­сяг­ла у жит­ті, має зав­дя­ки сво­їй врод­же­ній від­по­ві­даль­нос­ті, пе­дан­тич­нос­ті та ви­со­кій пра­цьо­ви­тос­ті. У на­шу “князь­ківсь­ку” руб­ри­ку пот­ра­пи­ла не че­рез ви­со­кі стат­ки, а з ог­ля­ду на ба­гатс­тво ду­хов­не та ви­со­ку по­са­ду: як-не-як, а во­на – ключ­ни­ця місь­кої каз­ни.

Її бать­ко Ана­то­лій Анто­нович ро­дом з Чер­ні­го­ва, ма­ма Лі­дія Ва­си­лів­на – із Зо­ло­то­но­ші. Та­то піс­ля за­кін­чен­ня Зо­ло­то­нісь­кої тех­ніч­ної шко­ли пра­цю­вав ек­ска­ва­тор­ни­ком. Ко­ли у се­ре­ди­ні 50-х ро­ків в Аш­га­ба­ді тра­пив­ся зем­ле­трус, для йо­го від­бу­до­ви пот­ріб­ні бу­ли ви­со­коп­ро­фе­сій­ні ро­біт­ни­чі кад­ри. Бать­ко, а за ним і ро­ди­на, пе­ре­ї­ха­ли до Се­ре­дньої Азії. Ана­то­лій Ан­то­но­вич час­то був у від­ряд­жен­нях, тож ко­ли йо­го дру­жи­ні тре­ба бу­ло на­род­жу­ва­ти, чо­ло­ві­ка вдо­ма не бу­ло. Од­но­сель­ці по­са­ди­ли ва­гіт­ну жін­ку на дре­зи­ну і від­пра­ви­ли до по­ло­го­во­го від­ді­лен­ня у се­ли­ще Шо­вот-Ко­ло, що в Уз­бе­кис­та­ні. Так у лип­ні 57-го ро­ди­на по­пов­ни­ла­ся до­неч­кою Га­лин­кою. Че­рез шість днів, 24-го, по­ро­діл­лю ви­пи­са­ли з лі­кар­ні. Тур­к­менсь­кі гра­мо­тії у се­лищ­ній ра­ді за­ре­єс­тру­ва­ли да­тою на­род­жен­ня дів­чин­ки день ви­пис­ки – 24 лип­ня. Від­так во­на має 2 дні на­род­жен­ня: фак­тич­но і до­ку­мен­таль­но.

Із сестричкою Світланою

У Се­ред­ній Азії Насєн­ні про­жи­ли 10 ро­ків, а по­тім, ко­ли Га­лі ви­пов­ни­ло­ся три, пе­ре­ї­ха­ли до Мол­да­вії. Там і піш­ла до пер­шо­го кла­су. У 67-му по­вер­ну­ли­ся до Зо­ло­то­но­ші, осе­ли­ли­ся на те­пе­ріш­ній ву­ли­ці Чер­кась­ка. Дів­чи­на нав­ча­ла­ся у дру­гій шко­лі. По­над усе лю­би­ла ал­геб­ру і крес­лен­ня. За­люб­ки ви­ко­ну­ва­ла найс­клад­ні­ші ри­сун­ки, ви­во­дя­чи олів­ця­ми різ­ної твер­дос­ті кон­ту­ри, осьо­ві та пун­ктир­ні лі­нії. Вчи­ла­ся на “4” і “5”, а всі ви­пус­кні іс­пи­ти скла­ла на “від­мін­но”. Цим вик­ли­ка­ла не­під­роб­не за­хоп­лен­ня за­ву­ча Олек­сан­дра Не­ча­єн­ка: “Ви­яв­ля­єть­ся, ти – ро­зум­на, і в то­бі за­кла­де­ний не­а­би­я­кий по­тен­ці­ал”. Щоб під­три­ма­ти под­ру­гу Лю­бу, яка бо­я­ла­ся всту­па­ти до тех­ні­ку­му, за ком­па­нію по­да­ла­ся з нею до Ума­ні для зда­чі вступ­них ек­за­ме­нів в учи­ли­ще, за­кін­чив­ши йо­го з від­зна­кою. Та у ра­йон­но­му спо­жив­чо­му то­ва­рис­тві, яке нап­рав­ля­ло дів­чи­ну на нав­чан­ня, ні­як не зна­хо­ди­ло­ся міс­ця для її пра­це­влаш­ту­ван­ня. Стар­ший ін­спек­тор Сер­гій Ли­зо­губ по­ра­див дек­рет­ну по­са­ду бух­гал­те­ра. Начальник від­ділу кадрів райСТ Андрій Па­ти­чен­ко по­го­див приз­на­чен­ня. Так стар­ту­ва­ла її тру­до­ва бі­ог­ра­фія. І не тіль­ки тру­до­ва, а й жит­тє­ва. Бо са­ме тут зус­трі­ла свою до­лю – Ана­то­лія Сте­по­вен­ка, який пра­цю­вав інс­трук­то­ром з ви­роб­ни­чої гім­нас­ти­ки. З дек­рет­но­го бух­гал­терсь­ко­го стіль­ця і са­ма по­да­ла­ся у дек­рет. У 77-му у Сте­по­вен­ків на­ро­ди­ла­ся Ма­рин­ка. Че­рез 8 мі­ся­ців Га­ли­на вий­шла на ро­бо­ту, а міс­ця не­має. У бух­гал­те­рії райСТ, що зна­хо­ди­ла­ся у ко­ли­шньо­му “Ди­тя­чо­му сві­ті”, звіль­ни­ла­ся по­са­да бух­гал­те­ра. “Іди і пра­цюй! Ти змо­жеш!” – бла­гос­ло­вив Сер­гій Ли­зо­губ, яко­го Га­ли­на Ана­то­лі­їв­на вва­жає сво­їм хре­ще­ним бать­ком. Че­рез рік всту­пи­ла до Чер­кась­ко­го ко­о­пе­ра­тив­но­го тех­ні­ку­му на фа­куль­тет “Бух­гал­терсь­кий об­лік і ау­дит”. І теж за­кін­чи­ла йо­го з “чер­во­ним” дип­ло­мом.

Студентські роки

Зго­дом то­ва­риш зап­ро­по­ну­вав чо­ло­ві­ко­ві по­ї­ха­ти на Пів­ніч по ком­со­моль­ській пу­тів­ці. Дов­го не ва­га­ли­ся: мо­ло­ді, екс­тре­маль­ні, про труд­но­щі й не ду­ма­ли. Пер­шим до Но­риль­ська по­ї­хав Ана­то­лій Ми­ко­ла­йо­вич, че­рез 2 мі­ся­ці, от­ри­мав­ши вик­лик, – і Га­ли­на з 3-річ­ною Ма­рин­кою. Два­над­цять ро­ків “роз­бу­до­ву­ва­ли” Пів­ніч. Чо­ло­вік пра­цю­вав на ні­ке­льо­во­му за­во­ді. Жив у чо­ло­ві­чо­му гур­то­жит­ку. Га­ли­на з донь­кою – у “дів­ча­чо­му”. Один до од­но­го хо­ди­ли в гос­ті. Чо­ло­ві­ки пра­цю­ва­ли у 4 змі­ни, тож іно­ді за­ли­ша­ли­ся з до­неч­кою у тат­ка до ран­ку. Чер­га з влаш­ту­ван­ням ди­ти­ни у са­до­чок у мо­ло­діж­но­му міс­ті бу­ла ней­мо­вір­ною і без­на­дій­ною. По­за­чер­го­во мож­на бу­ло офор­ми­ти ли­ше ма­лят пра­ців­ни­ків дош­кіль­но­го зак­ла­ду. Тож і до­ве­ло­ся жін­ці влаш­ту­ва­ти­ся ня­неч­кою за­ра­ди ма­лень­кої донь­ки. Так ми­ну­ло 10 мі­ся­ців. Не мог­ла зі спо­кій­ною ду­шею про­хо­ди­ти ми­мо две­рей бух­гал­те­рії. І ко­ли зах­во­рі­ла бух­гал­тер, зап­ро­по­ну­ва­ла за­ві­ду­ю­чій: “Да­вай­те під­мі­ню, я цю ро­бо­ту знаю”. По­тім під­мі­ни­ла ін­шу. А опіс­ля вже ніх­то не доз­во­лив та­ко­му спе­ці­а­ліс­ту хо­ди­ти в нянь­ках: зап­ро­по­ну­ва­ли міс­це бух­гал­те­ра у цен­тра­лі­зо­ва­ній бух­гал­те­рії, якій бу­ли під­по­ряд­ко­ва­ні усі місь­кі са­доч­ки, ЖЕ­Ки, ко­му­наль­ні ор­га­ні­за­ції. Зго­дом приз­на­чи­ли зас­туп­ни­ком на­чаль­ни­ка від­ді­лу, по­тім – на­чаль­ни­ком від­ді­лу, го­лов­ним бух­гал­те­ром. На ос­тан­ній по­са­ді пра­цю­ва­ла 5 ро­ків. Не­за­ба­ром ро­ди­на Сте­по­вен­ків от­ри­ма­ла своє пер­ше влас­не жит­ло: кім­нат­ку пло­щею 11 квад­ра­тів. Дві до­би са­мо­туж­ки ро­би­ли ре­монт: греб­ли буд­сміт­тя, ми­ли, фар­бу­ва­ли, кле­ї­ли шпа­ле­ри. У ній про­жи­ли 4,5 ро­ки. Тут на­ро­див­ся син Ва­лен­тин.

Там, у да­ле­ко­му краї, усі 12 ро­ків жи­ла з по­чут­тям тим­ча­со­вос­ті. Зав­жди че­ка­ла і мрі­я­ла, ко­ли ж на­реш­ті по­вер­неть­ся на рід­ну бать­ків­щи­ну. Не див­ля­чись на улюб­ле­ну ро­бо­ту, чу­до­вий пе­рі­од ак­лі­ма­ти­за­ції, влас­не жит­ло, на Ук­ра­ї­ну тяг­ло нес­трим­но. У 1992-му Сте­по­вен­ки ух­ва­ли­ли спіль­не рі­шен­ня – їде­мо до­до­му, хо­ча на­галь­нос­ті особ­ли­вої не бу­ло. Але все ж – роз­пад Со­ю­зу, пе­рі­од не­виз­на­че­нос­ті. То­ді, в мо­ло­дос­ті, ко­ли все сприй­ма­ло­ся на­ба­га­то прос­ті­ше та оп­ти­міс­тич­ні­ше, не ду­ма­ло­ся про якусь там пен­сію, про те, що ма­ю­чи 15 ро­ків “пів­ніч­но­го” ста­жу, от­ри­ма­єш пра­во піль­го­во­го ви­хо­ду на пен­сію у 50 ро­ків. Та зав­жди в жит­ті ко­рис­ту­ва­ла­ся зо­ло­тим пра­ви­лом: все, що не ро­бить­ся, все на кра­ще.

…У бух­гал­те­рії Ко­о­пу­ні­вер­ма­гу міс­ця не бу­ло. Од­нак Га­ли­ну Ана­то­лі­їв­ну ті­ши­ло те, що в за­па­сі ще 30 днів від­пус­тки і до осе­ні щось під­шу­кає. Ко­ле­га Зі­на Боб­ровсь­ка по­ра­ди­ла звер­ну­ти­ся у ПТУ №40, де бу­цім­то пот­рі­бен та­кий спе­ці­а­ліст. Чо­мусь не пос­пі­ша­ла, але по зо­ло­то­нісь­ко­му “са­ра­фан­но­му” ра­діо пе­ре­да­ли, що в учи­ли­щі на неї вже че­ка­ють. У той час по те­ле­ві­зо­ру де­монс­тру­вав­ся те­ле­се­рі­ал “Сан­та Бар­ба­ра”, і пунк­ту­аль­ній Га­ли­ні бу­ло де­що в ди­ко­вин­ку зас­та­ти ад­мін­пер­со­нал, що ско­рис­тав­ся від­сут­ніс­тю ди­рек­то­ра, за йо­го пе­рег­ля­дом.

– Ви нас влаш­то­ву­є­те, – ска­зав ке­рів­ник ПТУ Вік­тор Боб­ровсь­кий, пе­ре­гля­нув­ши тру­до­ву. – Але міс­ця го­лов­но­го бух­гал­тера зап­ро­по­ну­ва­ти не можу.

Та жін­ка на го­лов­но­го і не пре­тен­ду­ва­ла, бо не ма­ла дос­ві­ду ро­бо­ти у бюд­жет­ній сфе­рі. Де­сять ро­ків – у бух­гал­те­рії ПТУ, з них 9 – го­лов­бу­хом. У 2002 ро­ці, ко­ли гро­ма­да Зо­ло­то­но­ші об­ра­ла Вік­то­ра Боб­ровсь­ко­го місь­ким го­ло­вою, він зап­ро­по­ну­вав Га­ли­ні Ана­то­лі­їв­ні по­са­ду го­лов­но­го бух­гал­те­ра місь­кої ра­ди. Два ро­ки по­то­му її чо­ло­вік че­рез ма­те­рі­аль­ну скру­ту зно­ву по­дав­ся на за­ро­біт­ки. Цьо­го ра­зу вже в Сур­гут, де про­жи­ває сес­тра Га­ли­ни – Світ­ла­на. Став кли­ка­ти і дру­жи­ну. Звіль­ни­ла­ся і по­да­ла­ся за чо­ло­ві­ком. “Ти там дов­го не бу­деш, по­вер­неш­ся”, – як у во­ду ди­вив­ся Боб­ровсь­кий. Так і вий­шло. Влаш­ту­ва­ти­ся на ро­бо­ту не вда­ло­ся, бо тре­ба бу­ло ма­ти ро­сійсь­ке гро­ма­дянс­тво або йти по кво­ті. Про­бу­ла 3 мі­ся­ці. Зах­во­рі­ла, пе­ре­нес­ла сер­йоз­ну опе­ра­цію, ще й ви­я­ви­ла­ся не­ле­га­лом. По­вер­ну­ла­ся і твер­до ви­рі­ши­ла: на цьо­му крап­ка, ні­я­ких по­їз­док і вип­ро­бу­вань до­лі. І зно­ву у по­шу­ках ро­бо­ти. Так во­лею до­лі опи­ни­ла­ся у фі­нан­со­во­му уп­рав­лін­ні. З 2010-го – очо­лює цей со­лід­ний струк­тур­ний під­роз­діл місь­кви­кон­ко­му.

Донь­ка Ма­ри­на за­кін­чи­ла Схід­но­єв­ро­пейсь­кий уні­вер­си­тет, але то­ру­ва­ти ма­те­ри­ною стеж­кою не за­хо­ті­ла. “Цю ро­бо­ту тре­ба лю­би­ти. Це – не моє”, – ви­рі­ши­ла, спро­бу­вав­ши се­бе на бух­гал­терсь­ко­му поп­ри­щі. Піс­ля за­кін­чен­ня аві­а­цій­но­го уні­вер­си­те­ту син Валентин жи­ве і пра­цює у Хар­ко­ві. Во­ни з дру­жи­ною Олею люб­лять гос­тю­ва­ти у Но­вод­мит­рів­ці, де меш­ка­ють стар­ші Сте­по­вен­ки. То­ді “під­тя­гу­ють­ся” і Ма­ри­на з чо­ло­ві­ком Олек­сандром та донь­кою Са­шею, кот­ра вже здо­бу­ває фах тех­но­ло­га у міс­це­во­му ко­лед­жі. Тра­ди­цій­но та­кі ро­дин­ні зас­тіл­ля при­у­ро­че­ні зус­трі­чі Но­во­го ро­ку, свят­ку­ван­ню Різ­два, Ве­ли­код­ню, дням на­род­жен­ня бать­ків. Так бу­ло за­ве­де­но у ро­ди­ні Насєнних, так по­ве­ло­ся й у Сте­по­вен­ків.

Родина Степовенків з донькою, зятем та внучкою Сашею

– У на­шій сім­’ї зав­жди був та­кий не­пи­са­ний за­кон: вдо­ма по­вин­на бу­ти чис­то­та і па­хо­щі свіжоприго­тов­аних страв. Про що най­біль­ше жал­кую? Що вже не­має бать­ків, – зіз­на­ла­ся у роз­мо­ві Галина. З вдяч­ніс­тю зга­дує свек­ру­ху Оле­ну Фі­лі­мо­нів­ну, яка пра­цю­ва­ла на шах­ті у міс­ті Ва­ту­ті­но. Важ­ка, не­по­силь­на пра­ця не зла­ма­ла її ду­шев­нос­ті і теп­ло­ти. Во­на всю се­бе прис­вя­ти­ла ді­тям та ону­кам. Жар­ту­ю­чи, час­то го­во­ри­ла: “Спа­си­бі Те­реш­ко­вій, що ви­тяг­ла жі­ноц­тво з-під зем­лі”. Якось у роз­мо­ві з ма­тір­’ю Ма­ри­на за­у­ва­жи­ла: “Ти нам у жит­ті да­ла все, що мог­ла. При­га­дую і са­на­то­рії, і мо­ре, і по­хо­ди в тун­дру за гри­ба­ми, і сма­же­ні ков­бас­ки та хліб з час­ни­ком на ба­гат­ті. Як ти на все зна­хо­ди­ла час?”

Та є у на­шої стро­гої та скру­пу­льоз­ної Га­ли­ни Ана­то­лі­їв­ни й “ахіл­ле­со­ва” п’я­та. Як­що у мо­ло­дос­ті знач­ну час­ти­ну зар­пла­ти во­на вит­ра­ча­ла на прид­бан­ня кра­си­во­го по­су­ду, то за­раз – на на­сін­ня та ци­бу­ли­ни кві­тів. У їх бу­ян­ні по­то­пає все под­вір­’я са­ди­би. Са­ме це – її під­за­ряд­ка піс­ля вис­наж­ли­во­го ро­бо­чо­го дня.

Ал­ла КАП­ЛЯ,

тижневик “Златокрай” (№46 від 16.11.2017р.)

Читайте також: