Міські клумби знову стали об’єктами уваги вандалів [ФОТО]

З місь­кої клум­би – на влас­не обій­стя… Можливо, що са­ме так вчи­ни­ли ван­да­ли, які на цен­траль­ній алеї Са­до­во­го про­їз­ду вир­ва­ли з ко­рін­ням ці­лий ряд тро­янд. Та ще й не в од­но­му міс­ці, а нав­про­ти Дош­ки по­ша­ни та не­по­да­лік від місь­ких фон­та­нів. А мо­же бу­ти, що прос­то збу­ли їх на міс­це­во­му рин­ку. Та хі­ба во­ни сут­тє­во зба­га­тять­ся, як­що пе­реп­ро­да­дуть ці кві­ти, от­ри­мав­ши за них нез­нач­ні кош­ти? І чи спі­ва­ти­ме в них ду­ша, ко­ли очі спог­ля­да­ти­муть на кра­си­ві, але кра­де­ні кві­ти у влас­ній гос­по­ді, зна­ю­чи, що до­не­дав­на во­ни ра­ду­ва­ли різ­но­бар­в’ям усіх міс­тян, у то­му чис­лі, і їх – ни­щи­те­лів при­ро­ди і по­ряд­ку? Ма­буть, що так. Бо не­має для та­ких ван­да­лів ні­чо­го свя­то­го, а все, на що здат­ні, – ли­ше руй­ну­ва­ти.

Про цей ін­ци­дент зі сльо­за­ми на очах по­ві­да­ли працівникам редакції робітниці діль­ни­ці бла­го­ус­трою КП “Місь­кий во­до­ка­нал”, які пос­тій­но дба­ють про при­ваб­ли­вий зов­ніш­ній виг­ляд на­шо­го міс­та, вкла­да­ю­чи у цю пра­цю і час­тин­ку сво­єї ду­ші. Оче­вид­цем неп­ри­єм­но­го ви­пад­ку став охо­ро­нець од­но­го з роз­ва­жаль­них зак­ла­дів, який роз­по­вів, що то­го зло­щас­но­го дня там про­гу­лю­вав­ся якийсь чо­ло­вік із со­ба­кою, а по­тім він же й пор­пав­ся на клум­бах. Чо­му про зло­дія не по­ві­до­мив пра­во­о­хо­рон­цям або чер­го­во­му місь­кої ра­ди, що зна­хо­дить­ся зов­сім по­ряд, – нез­ро­зу­мі­ло.

Сум­но і прик­ро стає від то­го, ко­ли ба­чиш, що од­ні лю­ди дба­ють про бла­го­ус­трій міс­та, на­ма­га­ють­ся внес­ти свій по­силь­ний вклад у йо­го змі­ни на кра­ще, ін­ші ж ни­щать, руй­ну­ють, кра­дуть… Ін­ко­ли від та­ких про­я­вів ван­да­ліз­му у твор­ців прек­рас­но­го опус­ка­ють­ся ру­ки.

Ба­га­то ро­зу­му та фан­та­зії не­пот­ріб­но для то­го, щоб на друз­ки по­би­ти ла­воч­ку, що у пар­ку Не­ве­ровсь­ко­го, яка час­то слу­гує пе­ре­хо­жим по­важ­но­го ві­ку міс­цем пе­ре­по­чин­ку на їхньо­му шля­ху з ба­за­ру чи лі­кар­ні до­до­му. Або ж пе­ре­ки­ну­ти до­го­ри дном сміт­тє­ву ур­ну, ство­рив­ши неп­ри­гляд­ну кар­ти­ну на алеї тро­янд, чи на­ки­да­ти у місь­кі во­дог­раї не­пот­ре­бу, щоб до­да­ти тур­бот ко­му­наль­ни­кам і нез­руч­нос­тей від­по­чи­ва­ю­чим у цьо­му ку­точ­ку доз­віл­ля. Як ка­жуть, си­ла є – ро­зу­му не тре­ба.

Ма­буть, са­ме про та­ких черс­твих і без­душ­них лю­дей пи­са­ла аме­ри­кансь­ка пись­мен­ни­ця Шер­рі­лін Ке­ньон: “За сво­єю при­ро­дою лю­ди є дріб­’яз­ко­ви­ми і рев­ни­ви­ми. Во­ни заз­дрять то­му, чо­го са­мі не ма­ють, і так як са­мі во­ни це от­ри­ма­ти не мо­жуть, то прос­то зни­щу­ють. І кра­са – це та річ, яка їм не­на­вис­на біль­ше всьо­го”. То як же дос­ту­ка­ти­ся до сві­до­мос­ті цих нех­лю­їв і шкід­ни­ків, як пе­ре­ко­на­ти їх у то­му, що шлях руй­на­ції та зни­щен­ня ве­де в ні­ку­ди? Сьо­год­ні во­ни зни­щи­ли щось ма­лень­ке – зав­тра на­ба­га­то біль­ше… А хто нес­ти­ме від­віт за їх­ні по­мил­ки? Ді­ти, ону­ки? І що за­ли­шать во­ни по со­бі?

За матеріалами тижневика “Златокрай”

Читайте також:

comments powered by HyperComments