В травні 2017 року виповнилося 100 років від початку діяльності на теренах Золотоніського краю товариства «Просвіта», яке під час Української революції 1917–1921 років відіграло важливу роль у відродженні національної самосвідомості та самоорганізації місцевого населення. На той час Золотоніський повіт був другим за розміром повітом Полтавської губернії, до складу якого входило 20 волостей і більше 500 великих та малих населених пунктів. Крім того, за кількістю жителів це був четвертий повіт губернії, в якому мешкало понад 286,3 тисячі осіб. Отож, діяльність просвітянських організацій охоплювала доволі значну територію лівобережного Подніпров’я і доволі велику частину населення, яке стало свідком важливих історичних подій.

Як відомо, просвітянський рух зародився на Галичині ще у 60-х роках XIX на століття. Але на Наддніпрянській Україні він почав розвиватися тільки під час революції 1905–1907 років. Лютнева революція 1917 року та створення Української Центральної Ради дали ще один поштовх для розвитку просвітянського руху, який проходив під гаслами національно-культурного відродження та автономізації України.

Вже на початку березня 1917 року в Києві та на місцях розпочалося формування національних органів влади, які намагалися згуртувати навколо себе розбурхане і розрізнене населення українських територій. Провідні тогочасні українські політики, об’єднанні в Товаристві українських поступовців (ТУП), одразу ж закликали широкі кола людей підтримати революційні перетворення, які відбувалися в країні. На початку березня 1917 року рада ТУП звернулася до жителів українських територій з такими словами: «Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні і що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо» [1].

Цей заклик знайшов відгук у серцях багатьох полум’яних патріотів, зокрема й на теренах нашого краю, де процеси національно-демократичного відродження підтримали представники українських партій та щойно створеного тут товариства «Просвіта». Останнє очолив відомий громадський і земський діяч Михайло Олександрович Злобинців (Злобинець), який працював викладачем у золотоніській хлоп’ячій гімназії й був гласним повітового земського зібрання. У 1916–1917 роках він також був одним з керівників «золотоніської української Громада», на базі якої 29 квітня 1917 року (12 травня за н.ст.) й було засноване золотоніське товариство «Просвіта», а також обрано його раду та створено повітовий виконавчий комітет «Просвіти» [2].

21 травня 1917 року (тут і далі дати наведені за старим стилем, – В.К.) рада «Просвіти» випустила перший номер газети «Вісті з Просвіти», на сторінках якої було сформульоване головне завдання цієї організації – «допомога просвіті рідного темного народу». Тут же було уміщене звернення про проведення в Україні Дня Національного фонду і збір до нього коштів, статтю М. Злобинціва про історію українського руху в Золотоніському повіті, кілька патріотичних віршів тощо [2]. Згодом газета «Вісті з Просвіти» була перейменована у «Вільне слово» й видавалася спільно із золотоніським кооперативним товариством. З 1 липня 1917 року ця газета виходила двічі на тиждень, регулярно інформуючи своїх читачів не тільки про місцеве життя, а й про діяльність Центральної Ради, зміст її універсалів тощо. Загалом впродовж 1917–1918 років вийшло більше 60 номерів «Вільного слова», яке редагував один з найактивніших членів золотоніської «Просвіти» Валентин Ус.

Спочатку товариство «Просвіта» позиціонувало себе як аполітична та позапартійна організація. Просвітяни проводили в селах та містечках повіту мітинги і збори, читали лекції, ставили вистави, видавали українські книжки, брошури тощо. Для поширення цієї літератури в Золотоноші, на вулиці Кременчуцькій, було відкрито книгарню «Просвіти». А вже 5 липня газета «Вільне слово» писала: «Спрос на книжки небувалий. Що виходе з друкарень, те зараз же розхватується, розкуповується майже на місці, до сел же ледве-ледве та й то коли-не коли дійде що-небуть, а селам сі зрозумілі книжки найпотрібніші» [3]. Пізніше цю книгарню перенесли до будинку повітового земства (нині приміщення районної ради) і там же було відкрито безкоштовну читальню.

Варто зазначити, що після тривалого періоду русифікації, яка проводилася за імперських часів, діяльність «Просвіти» і просвітян дуже добре сприймалася українським населенням. Адже українці, які складали понад 90 відсотків всього населення, що проживало на споконвічних українських землях, не мали права ні на навчання рідною мовою, ні на здійснення нею релігійних відправ, ні на використання її в діловому листуванні. Виходячи з цього, основні зусилля золотоніської «Просвіти» були спрямовані на українізацію повіту, пробудження в місцевого населення національної свідомості та залучення його до активного громадського життя. Відомо, що паралельно із створенням осередків «Просвіти» у селах Золотоніського повіту також створювались українські Селянські спілки та осередки Вільного козацтва, а в Золотоноші діяло жіноче товариство «Праця», військовий клуб імені гетьмана Полуботка та інші патріотичні організації. Здебільшого їхніми членами були одні й ті ж особи, котрі підтримували Центральну Раду і проголошені нею національно-демократичні перетворення. Насамперед, вони стосувалися формування легітимних органів влади, які б представляли широкі верстви населення. В Золотоніському повіті таким органом став повітовий Комітет, що підтримував Українську Центральну Раду (повітовий комісар Андрій Лівицький). Крім того, 1 серпня 1917 року в Золотоноші відбувся перший повітовий селянський з’їзд, під час якого було обрано повітову Раду селянських депутатів, переважно з числа просвітян та представників Української соціал-демократичної революційної партії, яка входила до Товариства українських поступовців [4]. Про їх авторитет серед місцевого населення свідчать результати місцевих виборів.

6 серпня 1917 року відбулися вибори до золотоніської міської Думи, на яких представники українських партій отримали більшість (14 місць). У той же час список російських соціалістів, яких активно підтримував «Совет солдатских и рабочих депутатов», зміг провести в Думу лише 6 гласних [5]. Втім, у Думі російські та українські соціалісти об’єдналися, утворивши спільний блок і засвідчивши цим перевагу інтернаціональних інтересів над національними.

На цьому тлі золотоніське товариство «Просвіта» було найпослідовнішим з усіх проукраїнських організацій, що діяли на теренах нашого краю, бо його очолював справжній патріот і невтомний провідник української ідеї Михайло Злобинців. Крім активної громадської роботи він був ще й помітним культурно-освітнім діячем: збирав і записував українські народні пісні, грав на бандурі і навіть видав власний «Самонавчитель гри на кобзі та бандурі». Та все ж найкраще йому вдалося себе проявити на ниві народної освіти, особливо після того, як у вересні 1917 року за рекомендацією повітової Шкільної ради Михайло Олександрович був призначений повітовим комісаром з питань освіти [6]. На цій посаді він активно опікувався українізацією Золотоніського повіту, зокрема, організацією україномовних курсів для вчителів, відкриттям україномовних шкіл та гімназій тощо. Крім того, маючи значний авторитет серед місцевої інтелігенції, М. Злобинців багато робив для розширення в повіті мережі просвітянських організацій, діяльність яких координувалася через повітову спілку «Просвіт», утворену 10 вересня 1917 року [7]. До спілки увійшли 12 сільських і одна міська (золотоніська) «Просвіта», які діяли на той час. А загалом до 1920 року в населених пунктах Золотоніського повіту було створено більше 30 просвітянських осередків [7], членами яких були переважно сільські вчителі та представники інтелігенції.

Приміром, у травні 1917 року товариство «Просвіта» було створене у одному з найбільших волосних центрів – селі Великий Хутір. Його засновником став учитель місцевої школи Олексій Пилипенко, а головою – ще один вчитель Марко Рябоненко. На кінець 1917 року це товариство нараховувало 157 членів, які двічі збиралися на загальні збори [8].

У червні 1917 року товариство «Просвіта» було створене в селі Богушева Слобідка (до 2016 року – Чапаєвка, зараз Благодатне). Засновником товариства був Ф. Калашник, головою – Г. Романенко. На кінець 1917 року богушівськослобідська «Просвіта» нараховувала 150 членів. У липні просвітянські осередки також були створені в містечку Жовнине (131 член), Ліпляве (172 члени), Прохорівка (43 члени) [9]. Відомо, що осередки «Просвіти» також були створені і діяли в Безпальчому, Богодухівці, Демках (Мойсинської волості), Дуніновці, Лихолітах, Михайлівці, Піщаній, Чорнобаях та інших селах Золотоніського повіту [7].

Однією з найактивніших була «Просвіта» села Білоусівки (тепер Драбівського району), яка була створена у червні 1917 року. Її очолив вчитель місцевої школи Іван Бойко. До ради білоусівської «Просвіти» також входили М. Горобець, Ів. Лушпан та Гр. Мачуга (заступники голови), В. Лемех (скарбник), М. Вовчинський (писар), М. Андріїв (представник у раді повітової «Просвіти»), а також Пр. Марченко, Т. Олійник та Дм. Різник [10].

На перших загальних зборах організації її члени вирішили виписати українські часописи, а також постановили відкрити при сільській «Просвіті» три секції: бібліотечну, лекційну і театральну. А через десять днів у Білоусівці було засновано і Селянську спілку, що суттєво пожвавило тут суспільно-політичне життя. Просвітяни відразу ж організували для своїх односельців лекцію на тему «Як жив Український народ», а 18 червня зусиллями «Просвіти» та Селянської спілки в селі було проведено національне свято з нагоди проголошення Центральною Радою Універсалу. Як пише очевидець тих подій, свято пройшло на великому піднесенні. Від школи урочиста процесія рушила до церкви, несучи попереду портрет Тараса Шевченка, увінчаний квітами та рушниками, а за ним два блакитно-жовтих прапори з написами «Вільна Україна» і «Школа вільна рідна» та один червоний з написом «Земля і воля». Дорогою хор співав «Ще не вмерла Україна», а біля самої церкви було прочитано молебень за Україну та урочисто оголошено текст Універсалу. Під час мітингу до учасників зібрання з промовою також звернувся член Всеукраїнського селянського з’їзду В. Медвідь. 25 червня білоусівські просвітяни організували у своєму селі ще одне національне свято, яке проходило в місцевій школі. На нього прийшло багато людей. Цього разу голова «Просвіти» Іван Бойко ознайомив присутніх з програмою партії Українських соціалістів-революціонерів, яку очолював голова Центральної Ради Михайло Грушевський [10].

Про активність і впливовість білоусівської «Просвіти» свідчать і результати перших демократичних виборів до волосного земського зібрання, які відбулися на початку вересня 1917 року. Тоді до волосного самоврядного органу було вибрано 36 гласних, з яких 34 особи були представниками Селянської спілки, 1 особа була обрана від землевласників і 1 від євреїв. Перше засідання волосного земського зібрання відбулося 21–22 вересня й тоді ж його постійним головою було обрано голову місцевої «Просвіти» Івана Бойка [11].

На жаль, згодом Іван Гаврилович Бойко через сімейні обставини залишив Білоусівку, переїхавши на Миргородщину, де була його батьківщина. А без нього патріотичний рух у Білоусівці почав згасати. Напевне, це було зумовлено ще й відверто ворожим ставленням до проукраїнських організацій окремих членів білоусівської громади. Відомо, що таке ставлення демонстрували волосний писар В. Зінченко та колишній земський гласний С. Борозенець, які, не соромлячись, заявляли, що скоро вони розженуть і «Просвіту», і Селянську спілку, і їхніх організаторів [12].

Та попри всі перепони, патріотичний рух на Золотоніщині набирав усе більшого розмаху. 10 червня 1917 року товариство «Просвіта» було засноване і в селі Демки Мойсенської волості. З цього приводу місцевий кореспондент Степан Конак писав у газеті «Вільне слово», що за перші три дні до сільської «Просвіти» записалося 39 осіб, переважно дівчат та хлопців, зокрема, вчорашніх фронтовиків, «які й подали думку про се гарне діло». Свою діяльність демківські просвітяни розпочали із збору книжок різного змісту, а також членських внесків, розмір яких складав фіксовану суму – 1 крб. на півроку. Того ж, хто пожертвує на спільну справу не менше 3 карбованців, вирішено було вважати почесним членом «Просвіти». Таким чином, за кілька днів просвітянам вдалося зібрати 81 крб. 95 коп., які були спрямовані на проведення громадських заходів. Один з них відбувся 18 червня і теж був присвячений проголошенню Універсалу Центральної Ради. Активну участь у цьому заході брало й місцеве духовенство, зокрема, отець Петро Підлісний, керівник церковного хору Олександр Клепачевський та диякон із села Лихоліти Ілля Єлінський. З нагоди свята вони відслужили молебень за тими, хто поліг за волю народу, віру і вітчизну, а також за Тарасом Шевченком. Потім Петро Підлісний урочисто виголосив текст Універсалу, а диякон Ілля Єлінський, розказав присутнім історію українського народу. Після цього учасники святкових заходів організували демонстрацію, яка з портретами Тараса Шевченка, Василя Доманицького та Михайла Грушевського пройшла вулицями села, співаючи «Ще не вмерла Україна» та заповіт Кобзаря «Як умру, то поховайте» [13].

Активно діяла й великохутірська «Просвіта», яку очолював Марко Рябоненко. Він також був керівником місцевої Селянської спілки. Своїм найпершим завданням члени цих організацій вважали збір коштів до Національного фонду. Як відомо, на початку свого становлення Українська Центральна Рада гостро потребувала фінансів на організацію власної діяльності, а взяти їх було нізвідки. Тому 19 березня 1917 року вона звернулася до українського народу й оголосила про заснування Національного фонду та початок збору коштів, які мали надходити до нього від різноманітних українських інституцій та національно свідомого громадянства. Скільки таких людей було у Великому Хуторі, сказати важко, але достеменно відомо, що у 1917 році свої пожертви до Національного фонду зробили щонайменше 45 жителів села, прізвища яких були надруковані у газеті «Вільне слово». Більшість великохуторян здавали до Національного фонду від 50 коп. до 1 карбованця, а найбільший внесок (5 крб.) зробив золотоніський дворянин Василь Петраш, який орендував у Великому Хуторі землю і мав там власну економію. Таким чином, на початковому етапі загальна суму зібраних коштів склала 43 грн. 60 коп.[14]

Ще однією яскравою сторінкою в діяльності великохутірської «Просвіти» та Селянської спілки стало створення їхніми членами загону Вільного козацтва, перед яким ставилося завдання щодо оборони вольностей українського народу та охорони ладу.

Формування загонів Вільного козацтва розпочалося ще у квітні 1917 в Звенигородському повіті на Київщині. А 16–20 жовтня того року в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва, делегати якого звернулися до населення із закликом озброюватися, рішуче боротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, підтримувати демократичний федеративний устрій Росії на чолі із Тимчасовим урядом, та створювати загони Вільного козацтва. Тоді ж було обрано і почесного отамана Вільного козацтва, яким став командувач 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський.

Вільнокозацький рух став загальноукраїнським, поширившись на територію Київщини, Волині, Херсонщини, Катеринославщини та інші регіони. Але на теренах Золотоніського повіту Вільне козацтво було започатковане лише восени 1917 року за рішенням повітового селянського з’їзду. 8 жовтня з’їзд постановив «негайно приступити до організації Вільного козацтва в Золотоніському повіті, на чолі котрого стоятиме тимчасово Валентин Ус, яко кошовий повітового Вільного козацтва» [15]. І тоді ж розпочався набір добровольців до цієї організації та збір коштів на її утримання.

Як уже було сказано, великохуторяни також долучилися до цієї справи. На початку жовтня 1917 року під головуванням голови Селянської спілки Рябоненка у Великому Хуторі відбулися збори спілки, які постановили організувати Вільне козацтво й розпочати для нього збір коштів. Було вирішено від кожного члена Селянської спілки взяти на користь Вільного Козацтва по 3 крб. В такий спосіб було зібрано 101 крб., які передали в золотоніський кіш Вільного козацтва. Тоді ж на зібранні Спілки було вирішено звернутися до Великохутірського волосного правління з проханням про виділення коштів на утримання та обмундирування вільних козаків повіту, а також підтримано постанову Золотоніського повітового селянського з’їзду щодо українізації повіту…[16]

Таким чином, на початку Української революції 1917–1921 років товариство «Просвіта» та ідеологічно близькі до нього громадські організації і політичні партії справді відігравали важливу роль у процесах національно-демократичного відродження, які відбувалися на теренах Золотоніського повіту. Проте після Жовтневого збройного перевороту в Петрограді та захоплення влади більшовиками ситуація різко змінилася. 4 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького, у якому вимагалося легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. А після того як УЦР відхилила цей ультиматум, більшовицькі війська розпочали наступ, а фактично війну проти України. На початку 1918 року ця війна докотилася й до Золотоноші.

16 січня 1918 року місто захопив червоногвардійський загін під командуванням Бабенка, який витіснив війська Центральної Ради. Описуючи ті події, історики Н. Кочерга і В. Ревегук, зазначали, що створена за доби УНР міліція розбіглася, рятуючись від червоного терору. Комісар «революційного» загону, що вступив разом із воїнством Муравйова до Золотоноші, оголосив себе анархістом і противником будь-якої влади, крім своєї. У місті панували безладдя і розгул криміналітету. Всі чекали приходу німців як гарантів стабільності та правопорядку. Для захисту свого життя і майна жителі Золотоноші створили з-поміж себе загін самооборони у складі 60 чоловік під назвою «вільне козацтво». Як людину військову, отаманом козацького куреня громада призначила О. Островського. Голова Золотоніської повітової Селянської спілки Трохим Гайдамака, який одночасно вважався і головою військово-революційного комітету, видав козакам 60 гвинтівок і наказав виконувати в місті поліцейські функції та охороняти від розграбування розташовані в Золотоноші військові інтендантські склади. Охорона не вдалася, позаяк створений із військовополонених чехословаків загін у складі російської армії, що знаходився у Драбові, розігнав охорону і забрав для власних потреб військове майно. Чехословаки обіцяли його повернути, але не повернули. Щоб змусити чехословаків дотримуватися слова, у Драбів послали офіцера Легіна з невеликим загоном і паровозом, але його обстріляли і до міста не пустили. Через декілька днів Золотоніський ревком послав у Драбів козацький курінь О.Островського, але ця операція закінчилася також невдачею. Поблизу роз’їзду Мехедівка курінь обстріляли, на цей раз із гармат. Ніхто не постраждав, але «вільні козаки», більшість із яких тримали зброю вперше у житті, розбіглися з переляку. Від куреня залишилося лише вісім козаків. Після такого прикрого випадку Легін подався до Черкас, а О. Островський – до Києва…[17].

Зрозуміло, що за таких умов товариство «Просвіта» не могло повноцінно виконувати свою роботу і змушене було згортати діяльність. У 1918 році припинила вихід газета «Вільне слово», а наступного року золотоніська «Просвіта» залишилося без приміщення. Пізніше посилився і морально-психологічний тиск на просвітян, яких звинувачували в націоналізмі, шовінізмі, зв’язках з «буржуазною» Центральною Радою та інших гріхах. Увесь цей тиск відчув на собі й керівник золотоніської «Просвіти» Михайло Злобинців.

Спираючись на покази самого М.О. Злобинціва, які містяться в його архівно-кримінальній справі, історики О. Силка і Л. Синявська, пишуть, що з часу оголошення влади гетьмана П. Скоропадського, з квітня 1918 р., М. Злобинець, за його словами, кілька місяців не проводив жодної діяльності, ховаючись від можливого арешту. І все ж таки, його перше ув’язнення сталося влітку 1918 р.: «був арештований і поставлений під варту. Ніхто мене не допитував й ніякого звинувачення не висував. Просидів я не більше 1 місяця, а потім за ліквідації Гетьманщини, звільнений повстанцями» [18, 46]. У своїх показах М. Злобинців також стверджував, що при денікінцях він знову був заарештований і дивом врятувався (напевне, від розстрілу) [19, 21].

У січні 1919 року влада в Золотоніському повіті перейшла до Військового Революційного Комітету, який очолив народний комісар Олександр Грудницький (він також називав себе Народним комісаром Червоного побережжя Полтавщини). О. Грудницький відразу з видав кілька декретів та наказів, за одним з яким М. О. Злобинець несподівано був призначений «комісаром справ освітніх» у Золотоніському повіті [20, 2]. Про характер його діяльності на цій посаді дуже яскраво свідчить масштабність відзначення в Золотоніському повіті у березні 1919 році Шевченківського свята, яке проходило на офіційному рівні. З цієї нагоди Золотоніський Ревком навіть видав окремий наказ, в якому зазначалось: «Всім комісаріатам, громадським установам та торговим підприємствам м. Золотоноша й повіту Ревком наказує в день народження та смерті Славетного Співця про волю Т.Г. Шевченка 10 та 11 березоля нового стіля 1919 року, праці не проводить» [21]. А комісар освітніх справ Золотоніського повіту у спеціальному зверненні до вчителів шкіл повіту наказував їм «неодмінно влаштувати урочисте Шевченківське свято: для дорослих 25, а для дітей 26 лютого (старого стиля). Учительство повинно подбати, щоб це національне свято у вільній Україні, про яку мріяв Тарас Шевченко, було улаштоване якнайкраще» [21].

Як бачимо, на початку своє діяльності представники радянської влади в особі Революційних комітетів ще змушені були рахуватися з великим авторитетом золотоніської «Просвіти» та її лідера, яким залишався Михайло Злобинців. Проте період більшовицького націонал-романтизму швидко закінчився, перейшовши у фазу диктатури пролетаріату. Закінчилося і загравання більшовиків з національно-патріотичними організаціями.

18 лютого 1920 року газета золотоніського повітового Революційного комітету «Вісті-Известия» писала про інцидент, який стався у селі Лихоліти Іркліївської волості. Під час вистави «Сватання на Гончарівці», яку там давала місцева «Просвіта», невідомі зловмисники розбили вікно і кинули у приміщення бомбу. На щастя, вона не розірвалася, але спричинила серед глядачів велику паніку [22]. Дещо пізніше ця ж газета інформувала своїх читачів про річні збори золотоніської «Просвіти», які відбулися в приміщені хлоп’ячої гімназії. Серед іншого повідомлялося, що на 1 січня 1920 року на обліку в товаристві знаходилося 230 членів (більшість на папері), а на його банківському рахунку було 12 тисяч крб. (в умовах інфляції зовсім невеликі гроші). За 1919 рік товариством було видано всього дві книжечки – «Дитяче Шевченківське свято» та «На спомин Кобзаря» загальним накладом 17 тисяч примірників [23]. Загалом, автор цієї публікації (напевне, просвітянин) відзначав, що збори золотоніської «Просвіти» справили на нього сумне враження, а найбільше те, що більшість членів цієї організації під різними приводами відмовлялися від громадської роботи, у якій вони вже не бачили сенсу. Мабуть, це було пов’язано ще і з переслідуваннями їхнього лідера Михайла Злобинціва, який на початку лютого 1920 року був звільнений із посади повітового комісара освітніх справ, а восени того ж року був заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності.

Обставини кримінального переслідування М.О. Злобинця, яке тривало у 1920 та у 1928-1937 роках, детально висвітлені у статті О. Силки та Л. Синявської «Інтелігентний кобзар» Михайло Злобинець: життя за радянських реалій», про яку ми вже згадували [18]. Але варто зауважити, що це переслідування носило не стільки кримінальний, як політичний характер, оскільки враховувало минулу громадсько-політичну діяльність М.О. Злобинціва і його великий авторитет серед місцевого населення. Зокрема, у постанові слідчого Шевченківського окружного відділу ГПУ від 31 березня 1928 року було зазначено, що «На собраниях, совещаниях и съездах, посвященных разбору различных вопросов, ЗЛОБИНЕЦ систематически выступает с ярыми шовинистическими речами, которые производили огромное влияние на население». Також йому інкримінували те, що «Используя свой авторитет и будучи непримиримо враждебно настроен з большевизму, ЗЛОБИНЕЦ в 1918 году, при наступлении частей Красной Гвардии на Золотоношу со стороны Конотопа-Бахмача, организовал и вооружил отряд из учащихся Золотоношской гимназии, с которым выступил на гор. Золотоношу с целью отражения большевиков…»[19, 14]. Частина цих звинувачень не знайшла підтвердження і 31 березня 1928 року карна справа проти Михайла Олександровича була припинена. Незважаючи на це, 18 травня 1928 року за постановою особливої наради при колегії ОДПУ М. Злобинцю було призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки перебування у концтаборі на острові Соловки відповідно до статті 58-10 Карного кодексу. Пізніше він був виселений до Північного краю, а у вересні 1937 року за рішенням Трійки НКВС Північного краю був засуджений до вищої мірі покарання – розстрілу [18]. Така ж доля спіткала і багатьох інших діячів «Просвіти», які палко відстоювали самобутність української нації та її право на самовизначення. Скористатися цим правом українці змогли лише у 1991 році, коли Україна здобула незалежність.

Віктор Козоріз,
краєзнавець, член НСКУ, журналіст
Спеціально для Золотоноші Історичної

Примітки та посилання:

1. Нова Рада. – 1917. – 25 березня.
2. Вісти з Просвіти. – 1917. – № 1 (21 травня).
3. Вільне слово. – 1917. – № 7 (5 липня).
4. Там само. – 1917. – № 16 (5 серпня).
5. Там само. – 1917. – №20 (16 серпня).
6. Козоріз В.П. Земський гласний Михайло Злобинців: діяльність на Золотоніщині під час революційних подій 1917-1920 років // Золотоноша історична. Електронний ресурс: http://zolo.co.ua/2017/03/zemskij-glasnij-mixajlo-zlobinciv-diyalnist-na-zolotonishhini-pid-chas-revolyucijnix-podij-1917-1920-rokiv/
7. Вільне слово. – 1917. – №30 (11 жовтня).
8. Державний архів Київської області. – Ф. 1447, – оп.1. – спр. 8.
9. Там само.
10. Вільне слово. – 1917. – № 4 (24 червня).
11. Там само. – 1917. – № 29 ( 8 жовтня).
12. Там само. – 1917. – № 41 (25 листопада).
13. Там само. – 1917. – № 33 (21 жовтня).
14. Там само. – 1917. – № 35 (25 червня).
15. Там само. – 1917. – № 32 (20 жовтня).
16. Там само.
17. В. Ревегук, Н. Кочерга // Рідний край. – 2014. – № 1. 18. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сер.: Історія. − 2014. – № 4 (122). 19. Державний архів Черкаської області. – Ф.5625, оп.1, спр.1908. 20. Вісти Золотоніського Народнього Комісаріату. – 1919. – №1 (30 січня). 21. Український комунар. – 1919. − №9 (28 березня).
22. Вісті (Известия) Золотоніського повітового революційного комітету. – 1920. – №12 (18 лютого).
23. Там само. – №18 (27 лютого).