Віктор Козоріз » Земський гласний Михайло Злобинців: діяльність на Золотоніщині під час революційних подій 1917-1920 років

Михайло-Злобинців-856

Ще донедавна ім’я видатного громадського й культурного діяча Михайла Олександровича Злобинціва (Злобинця) було невідоме широкому загалу, оскільки він відносився до категорії репресованих діячів, щодо яких за радянських часів діяло негласне табу на згадування та вшанування. Навіть після реабілітації у 1989 році пройшло немало часу, щоб його ім’я нарешті було повернуте із забуття, а справи – належно оцінені нашими сучасниками. Найбільша заслуга в цьому колишнього директора Золотоніського краєзнавчого музею М.Ф. Пономаренка, який свого часу порушив питання про реабілітацію свого земляка, а також помістив про нього невелику довідку в Українській Літературній Енциклопедії (1990). Пізніше про М. Злобинціва, як про бандуриста із сценічним ім’ям Микола Домонтович (правильно Михайло, В.К.), з’явилася згадка в енциклопедичному довіднику «Митці України» (1992) та в інших довідкових виданнях.

Значна заслуга у вивченні біографії та творчої спадщини М.О. Злобинціва-Домантовича також належить українському бандуристу й досліднику кобзарства В. Мішалову з Австралії, який присвятив йому низку статей. Одна з перших з’явилася ще у 1986 році в музично-літературному журналі «Bandura», що видавався українською діаспорою, пізніше у книзі про Гната Хоткевича «Бандура та її репертуар» (2009).

Уже в наш час дослідженням життєвого і творчого шляху М.О. Злобинціва займалися історики О. Силка та Л. Синявська, які присвятили йому кілька ґрунтовних публікацій. Зокрема, заслуговує на увагу стаття О. Силки «Злобинців Михайло Олександрович (1883 – після 20.IX.1937 рр.) [1, 157-190], а також спільна стаття згаданих авторів «˝Інтелігентний кобзар˝ Михайло Злобинець: життя за радянських реалій» [2, 44-48].

Проте в більшості цих та інших публікацій, присвячених М. Злобинціву, основний акцент автори робили на його культурно-освітній діяльності – як поета і бандуриста, майстра з виготовлення бандур та організатора одного з перших ансамблів бандуристів. Значну увагу дослідники також присвятили громадській та видавничій діяльності М. Злобинціва, який в дореволюційній Золотоноші був одним з керівників громадської організації «Золотоніська українська Громада», а в 1917 році на її базі заснував золотоніське товариство «Просвіта», був ініціатором низки видавничих проектів, зокрема, газет «Вісти з «Просвіти» та «Вільне слово».

Михайло Злобинців 01 [1024x768]

Отож, Михайло Олександрович Злобинців залишив після себе помітний слід, і дуже добре, що його творчий спадок та заслуги, насамперед, у сфері громадсько-просвітницької діяльності, не залишились поза увагою істориків та мистецтвознавців. Зі свого боку вважаю за необхідне звернути увагу на діяльність М. Злобинціва як гласного Золотоніського повітового земського зібрання, що особливо яскраво проявилась напередодні та під час революційних подій 1917-1920 років. Тим більше, що в інших публікаціях, присвячених йому, ця цікава й важлива тема була висвітлена фрагментарно, без глибокого аналізу рішень і постанов, які ухвалювались Золотоніським повітовим земством, в тому числі за ініціативою Михайла Олександровича або з його подачі. У цьому контексті слід глибше розглянути і його діяльність на посаді освітнього комісара Золотоніського повіту, яка тривала з липня 1917 року по лютий 1918 року, а потім із січня 1919 і орієнтовно по січень 1920 року.

Як ми знаємо, у 1909 році, після закінчення фізико-математичного факультету Київського університету ім. св. Володимира, Михайло Злобинців повернувся до Золотоноші й розпочав викладацьку діяльність в місцевій чоловічій прогімназії, де мав на місяць 16 уроків математики та 3 уроки фізики і зарплатню у 1400 рублів. [3, 48]. Одночасно з викладанням він поринув у громадську та культурно-мистецьку діяльність, співпрацюючи з місцевою напівлегальною українською Громадою та золотоніським Товариством шанувальників вишуканих мистецтв, заснованим 1913 року.

Того ж 1913 року 30-річного М. Злобинціва вперше обирають гласним Золотоніського повітового земського зібрання від першої курії (повітових землевласників). Всього до складу повітового зібрання тоді входило 36 гласних, в т.ч. 22 – від повітових землевласників, 11 – від сільських товариств і 3-є – від міщан [4, 4]. Серед них помітно виділялись такі особи як предводитель повітового дворянства граф Д. Капніст і багаторічний керівник земської управи С. Лукашевич (члени Державної Думи), а також відомі земські діячі та землевласники князь С.М. Кантакузін граф Сперанський, Ф. Василенко, М. Лучицький, Д. Тоцький, Д. Косюра та інші. Крім того, на правах гласних до складу повітового зібрання входив міський голова Золотоноші А. Марковський, представник відомства державного майна А. Новак та представник духовного відомства священик В. Романицький [4, 4].

Впевнено можна стверджувати, що більшість гласних Золотоніського повітового земського зібрання були авторитетними людьми й мали значний вплив на місцеву політику. Згодом до цього кола приєднався й колезький асесор Михайло Злобинців. Уже на першій сесії земського зібрання він був обраний до складу повітової Училищної та Медичної рад, а пізніше входив до низки тимчасових робочих органів, які створювались повітовим земством: комісії з реформування в повіті мережі навчальних закладів (1913), комісії з вироблення питання про реформу земства (1916), особливої комісії для напрацювання висновків щодо волосних земств (1916), комісії з будівництва пішохідного мосту через р. Золотоношку (1916) та постійної ревізійної комісії земства (1917). У 1916 році він також був членом опікунської ради Золотоніського комерційного училища та старшиною Громадського зібрання.

Михайло Злобинців 02 [1024x768]

Та все ж основні зусилля М.О. Злобинціва як гласного були спрямовані на галузь народної освіти, де було безліч проблем, котрі потребували вирішення. Цим безпосередньо займалася комісія з реформування в повіті мережі навчальних закладів (т.зв. «шкільна комісія»), до складу якої також входили земські гласні Д.Г. Демченко, В.І. Ігнатовський і П.С. Шереметьєв. Як видно із звіту Золотоніської повітової земської управи, у 1915 році шкільна комісія мала 5 засідань, на яких за доручення земського зібрання розглядались такі питання і доповіді: про вдосконалення мережі початкових шкіл, про мережу вищих навчальних училищ, про школи грамоти, про будівництво шкільних приміщень, про народні будинки, про самостійні бібліотеки-читальні. Крім того, за власною ініціативою комісія також розглядала питання про відміну утисків української мови, про поповнення і зміну асортименту підручників та навчальних посібників для народних шкіл, про скликання з’їзду народних учителів, про музей народних посібників та окремі пункти доповіді членів комісії Злобинціва і Демченка про стан початкової народної освіти в повіті [5, 16]. Про останнє питання, а точніше доповідь, треба сказати детальніше, оскільки свого часу вона мала великий розголос не тільки в Золотоніському повіті, а й у всій Полтавській губернії.

Отже, у 1915 році гласні земського зібрання та члени повітової Училищної ради М. Злобинців і Д. Демченко (ще один викладач Золотоніської чоловічої гімназії) підготували доповідь про стан початкової народної освіти в Золотоніського повіту, в якій ретельно проаналізували не тільки матеріальний стан народно-земських училищ (забезпеченість їх підручниками, навчальним приладдям тощо), а й охарактеризували внутрішній бік учбової справи. Зокрема, вони відзначили, що майже всі учителі добросовісно ставляться до своєї справи, але викладання у школах окремих предметів, зокрема, історії та географії, знаходиться на вкрай низькому рівні. Через це учні часто не знають елементарних фактів з історії своєї країни і навіть своєї національності.

«Часом доходить до смішного, яке б годилося розміщувати у збірниках анекдотів, ніж у доповіді земському зібранню членів училищної ради, – писали у своєму звіті Злобинців і Демченко. – З 10 учнів, напевне, знайдеться 3-4, а іноді й значно більше, які на запитання про їх національності або зовсім нічого не відповідають, або дають такі відповіді:

З. – «Хто ти за національністю?»
В. – «Християнин» або «Хрестянин», «Православний», «Козак», «міщанин», «Петро Цюра», «Золотоношської волості» і т.д.

Якщо Ви запитаєте такого майбутнього громадянина своєї вітчизни, часто зовсім не дурного і жвавого хлопчика, чи не німець він бува, він з обуренням замотає заперечливо головою або ж моментально категорично заявить «Ні» чи «Ні, я не німець!». Так же відразу твердо і рішуче він скаже своє «Ні» й на запитання чи не турок він бува, чи не француз?. Значить, хлопчик душею усвідомлює свою окремішність щодо інших народів і разом з цим навіть не може назвати того народу, членом якого інстинктивно себе усвідомлює! Чи не жах це? Чи можливе таке явище де-небудь у Франції або Англії? Доходить до курйозів не так смішних, як жахливих…Такий же стан справ і з географією. Щоправда, на запитання як називається столиця Росії, всі відповідають, але тут же більшість не може перерахувати головних міст на Дніпрі, не знає куди впадає Волга і абсолютно не відає який народ живе на цих двох річках» [6, 49-50].

Особливу увагу члени Училищної ради звернули на те, що дуже часто учні не розуміють найпростіших книжних слів, фраз і мовних зворотів, які були чужі не тільки для їхнього розуміння, але й для вуха. Головною причиною цього явища, на думку доповідачів, було те, що все викладання у школах ведеться російською мовою, а вчителям забороняють пояснювати незрозуміле рідною мовою. Через це діти не можуть засвоїти навчального матеріалу, а оцінювання їхніх знань часто носить формальний характер.

Михайло Злобинців 03 [1024x768]

На основі своїх спостережень М. Злобинців і Д. Демченко зробили висновок, що у школах необхідно звертати увагу не тільки на зовнішній, а й на внутрішній бік навчання − на розвиток учнів, на розуміння ними пройденого матеріалу та його тлумачення і т.п. Для цього потрібно ширше використовувати рідну для учнів мову (слово «українська» у звіті не згадується, мабуть, з цензурних міркувань), яка «не є мовою мужицькою, котрої треба соромитися і уникати, а навпаки є мовою рідної матері, необхідною і незамінною підмогою для засвоєння шкільної науки» [6, 68].

Мабуть, на гласних повітового земського зібрання доповідь М. Злобинціва і Д. Демченка справила неабияке враження, бо у відповідній постанові земського зібрання вони відзначили, що повністю погоджуються з доповіддю членів Училищної Ради «від першої і до останньої букви». Крім того, земське зібрання постановило:

2) Направити доповідь в губернську училищну Раду з проханням надрукувати її в педагогічному віснику і просити Губернську Училищну Раду, чи не знайде вона можливим порушити перед Урядом клопотання не тільки від одного повіту, а від цілого району, де була б указана бажаність і необхідність для вчителів земських шкіл пояснювати учням незрозумілі місця книги материнською мовою учнів і необхідність знання учителями цієї мови.
3) Просити Губернську Земську Управу вийти з доповіддю до Земського Зібрання про преміювання і видання для наших сільських шкіл підручників російською мовою, зрозумілих і близьких дітям малоросійського населення.
4) Віддрукувати і розіслати доповідь по школах учителям.
…7) Увійти в контакт з іншими земствами про порушення ними аналогічних доповідей…» [5, 6-7]

Напевне, не варто пояснювати, що за своїм духом та навіть змістом постанова Золотоніського повітового земського зібрання суперечила офіційній ідеології та політиці царського уряду, який не визнавав право української нації на самовизначення й забороняв українське друковане слово. Тому не дивно, що губернське Присутствіє відмінило 9 з 10 пунктів цієї постанови, залишивши до виконання тільки 10-й пункт, що стосувався надання яких-небудь прав випускникам сільських шкіл [5, 25].

Михайло Злобинців 04 [1024x768]

Але доповідь Злобинціва і Демченка та викликані нею постанови повітового земського зібрання привернули увагу широкої громадськості, преси й багатьох земств губернії, породивши справжній рух за українізацію і лібералізацію народної освіти. Це знайшло своє відображення і в постановах Полтавського губернського земського зібрання, яке визнало необхідність видання підручників для земських шкіл з поясненням окремих слів і фраз українською мовою. Крім того, Земство визнало необхідність того, щоб у підручниках були наведені вірші й уривки із творів народних письменників, а також звернулося до Міністерства народної освіти з клопотанням про відміну заборони вчителям пояснювати дітям незрозумілі фрази і слова українською мовою [5, 25-26].

Свою активну діяльність у статусі гласного М.О. Злобинців продовжував і в наступні роки. Зокрема, маємо дані, що в листопаді 1916 року він виступав на 52-й черговій сесії повітового земського зібрання з проектом створення в м. Золотоноші притулку-музичної школи для героїв-інвалідів, які стали жертвами Першої світової війни. Михайло Олександрович пропонував створити такий притулок для 20 осіб, в т.ч. для сліпих та безногих, і брався навчати їх грі на народних інструментах: бандурі, кобзі, лірі, цимбалах, мандоліні. «Навчати беруся на стільки, що вони зможуть потім виступати не тільки в якості сільських музикантів на весіллях і вечірках, але і в майбутніх народних домах, виконуючи танці, історичні думи та інші музичні речі, − говорив Злобинців. − Єдиною умовою ставлю, щоб у інвалідів, які потраплять під мою опіку, був слух, і щоб вони самі були з Полтавської губернії, тобто знайомі з місцевим побутом і звичаями, а також були не старшими 30 років» [7, 12-17]. За його розрахунками, створення та функціонування такого притулку на рік обходилося б земству у 9000 рублів, але це допомогло б багатьом інвалідам війни заробляти собі та своїм сім’ям на шматок хліба [7, 16].

Заслухавши цю доповідь, земське зібрання постановило: «Прийняти ідею доповіді; обмежити кількість учнів-інвалідів 10-ма; доручити управі організувати спільно із М.О. Злобинцівим запроектовану останнім притулок-школу й відкрити її діяльність. Витрати на утримання притулку здійснювати із 30-тисячного кредиту на викликані війною потреби. Залучати, по можливості, учнів-інвалідів до участі в їх утриманні» [7, 17].

На жаль, ми не маємо даних про те, чи був у Золотоноші відкритий притулок-музична школа для інвалідів війни і як він працював. Скоріше за все, реалізації цього проекту (як і багатьох інших) завадила Лютнева революція, яка відбулася в Росії, та викликані нею кардинальні зміни, що зачепили практично всі сфери життя. Як відомо, 2 березня 1917 року цар Микола II зрікся престолу, і того ж дня в Петрограді було утворено Тимчасовий уряд, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні. В губерніях і в повітах почалося створення тимчасових комітетів, які підпорядковувались Тимчасовому уряду. А 17 березня в Києві була утворена Українська Центральна Рада, яка очолила рух за самостійність.

Михайло Злобинців 05 [1024x768]

У Золотоноші ці зміни зустріли з великим піднесенням та надіями, про що свідчать численні листівки, які виходили тоді в місті. Однією з перших на революційні події відгукнулась Золотоніська українська Громада, до якої належав і М. Злобинців. У друкарні Гольденберга Громада віддрукувала листівку з патріотичним зверненням голови Державної Думи Родзянка до громадян Росії та українських селян. Характерно, що листівка була видана українською мовою з приписом унизу: «Переклав з російської мови на українську М. О. Злобінцев». Інші листівки, які видавала Золотоніська Громада, також були українською мовою (див. додатки).

Як свідчать архівно-історичні матеріали, у 1917 році М. Злобинців входив до новоутвореного повітового Комітету, який представляв на Золотоніщині Тимчасовий уряд. Збереглося три протоколи засідань цього Комітету від 16, 17 та 18 березня 1917 року, з яких видно, що Михайло Олександрович обирався до складу ознайомчої (рос. – осведомительной) та бюджетної комісій цього органу. Одночасно він входив до Золотоніського волосного земства і продовжував виконувати обов’язки гласного Золотоніського повітового земства, про що свідчать журнали засідань земського зібрання надзвичайних сесій 29 березня та 19 травня 1917 року. Перше засідання проходило дуже бурхливо, бо в ньому брало участь багато сторонніх осіб, які представляли різні корпоративні групи й організації (народних вчителів, лікарів, агрономів тощо). Користуючись революційним моментом, частина з них забажала мати своїх представників у складі повітового земського зібрання з правом вирішального голосу. Це прохання було задоволене, але відразу ж постало питання про нові вибори постійних і тимчасових органів земства. В результаті виборів М. Злобінців знову увійшов до складу оновленої Учбової ради та до постійної ревізійної комісії земського зібрання. Як одному з найдосвідченіших членів Учбової ради, йому також доручили взяти на себе розподіл екзаменів у народно-земських школах повіту, які, очевидно, були під загрозою зриву [8, 2-30].

Загалом під час березневої сесії земського зібрання (на ньому головував повітовий комісар А.М. Лівицький) М.О. Злобинців мав понад 13 виступів з різних питань порядку денного, і найчастіше висловлені ним пропозиції та зауваження підтримувались іншими гласними. Мабуть, саме тому вже на наступному, травневому, засіданні земського зібрання М.О. Злобинціва обирають головуючим, і він блискуче справляється з цими обов’язками.

Не беремося переповідати всі перипетії, якими супроводжувалося це засідання, але зауважимо, що під час нього було ухвалено низку дуже важливих і принципових рішень, зокрема щодо українізації системи народної освіти в Золотоніському повіті, відкриття в м. Золотоноші україномовних курсів для вчителів народних шкіл (такі курси були визнані обов’язковими), розширення складу Учбової ради за рахунок вчителів, відкриття середніх навчальних закладів (гімназій) у низці населених пунктів повіту, відкриття вечірніх та недільних класів для дорослих тощо [9].

Михайло Злобинців 06 [1024x768]

Можемо припустити, що більшість перерахованих питань були винесені на розгляд земського зібрання саме за ініціативою М. Злобинціва та його колег-однодумців: Д. Демченка, А. Лівицького, П. Шереметьєва, К. Павленка, Ф. Трояна та інших. Але насправді коло соратників і однодумців у Михайла Олександровича було набагато ширше, оскільки його добре знали не тільки в м. Золотоноші, де він мешкав і працював, а й у населених пунктах Золотоніського повіту, де він часто бував у службових та громадських справах. Про це свідчить той факт, що у квітні 1917 року, вже за місяць після відновлення легальної діяльності Золотоніської української Громади, вона нараховувала 312 осіб, серед яких близько 200 були виключно селяни [10, 4]. Згодом за рішенням членів Громади вона була ліквідована, а більшість колишніх громадівців увійшли до заснованого в Золотоноші товариства «Просвіта» (його очолив М. Злобинців) та до осередків Української селянської спілки, які створювались в населених пунктах повіту. Обидві організації підтримували Українську Центральну Раду і фактично були провідниками її політики на місцях. Про це, зокрема, свідчать численні публікації на сторінках просвітянських газет «Вісті з «Просвіти» та «Вільне слово», які видавались у Золотоноші.

Підтримувало Центральну Раду й Золотоніське повітове земство, яке продовжувало свою діяльність в нових умовах. 29 жовтня 1917 року на черговому зібранні Золотоніський повітовий комісар А. Лівицький зачитав резолюцію Української Центральної Ради щодо сучасних подій і запропонував зібранню підтримати цю резолюцію та прохати УЦР «взяти на Україні владу в свої руки, доки в Росії панує ще безладдя і Уряд не встиг ще подавити повстання, щоб оборонити рідну Україну од страшної анархії»[11, 2]. Тоді ж на засіданні земського зібрання виступив і Михайло Злобинців, який проінформував присутніх про виконання попередніх постанов щодо українізації повіту та закликав непохитно дотримуватись цих постанов, зокрема, щодо ведення в земстві діловодства та протоколів. Ця пропозиція була зустрінута оплесками й отримала одностайну підтримку [11,2].

Загалом, варто відзначити, що з усіх діячів Золотоніського повітового земства Михайло Злобинців був найпалкішим і найпослідовнішим прихильником українізації, в якій він бачив порятунок української нації і її силу. І це була не просто його громадянська позиція, а глибоке духовне переконання, вистраждана мрія, яку Михайло Олександрович намагався повсякденно втілювати в життя. Цій мрії були підпорядковані і його творча діяльність, і громадська робота, і служба на адміністративних посадах, які йому довелося обіймати впродовж нетривалого часу.

У липні 1917 року за пропозицією повітового учительського з’їзду Михайло Злобинців був призначений комісаром народної освіти в Золотоніському повіті від УЦР, що дозволило йому продовжити ту справу, за яку він боровся тривалий час (до речі, він був першим повітовим освітнім комісаром на Полтавщині). З цієї нагоди М. Злобинців мав черговий виступ перед повітовим земським зібранням і вже в новому статусі нагадав, що «Золотоніське повітове земство, як і всі земські зібрання на Україні, одностайно постановили, що на Україні треба вести науку в школах по українському. Щоб вести науку по українському, треба, між іншим, щоб учителі самі знали сю мову добре…» [12, 2 ]. Далі у своєму виступі новопризначений комісар освіти звернув увагу на діяльність Золотоніської дівочої гімназії, яка готувала вчительські кадри для народних шкіл, але в якій досі не було запроваджено вивчення української мови та історії навіть у випускних класах. «Через те звертаюся до Високоповажного Зібрання, щоб хоч воно подбало про свої народні школи і ради їх та збереження земських грошей добилося обов’язкового навчання української мови та історії учениць VIII класу Золотоношської дівочої гімназії», – говорив М. Злобинців. Земське зібрання одностайно схвалило його доповідь і постановило провести її в життя [12, 2].

Михайло Злобинців 07 [1024x768]

Проте на практиці всі добрі наміри представників земства та освітнього комісара наштовхувалися на низку об’єктивних перепон, які гальмували процеси українізації: у школах не вистачало вчителів і українських підручників, а окремі установи свідомо саботували рішення Центральної Ради. Наприклад, 26 жовтня 1917 року освітній комісар М. Злобинців надіслав циркуляр до Генерального секретаріату освіти, в якому повідомляв про невиконання деякими установами Золотоніського повіту розпоряджень Центральної Ради про ведення діловодства тільки українською мовою [13, 6]. А в листопаді 1917 ‒ січні 1918 року він інформував Секретаріат освіти про те, що із 130 народних шкіл повіту лише 33 мали в достатній кількості букварі, читанки та арифметики українською мовою. У 34 школах не було жодного такого підручника, а із 65 колишніх церковнопарафіяльних шкіл вони були відсутні в 51-й. Та навіть за таких умов «в усіх початкових школах повіту в першій і другій групах навчання проводилось українською мовою», констатував М. Злобинців [14, 51].

На жаль, про подальшу діяльність М. Злобинціва як земського гласного та освітнього комісара Центральної Ради відомо дуже мало. О. Силка і Л. Синявська пишуть, що з часу оголошення влади гетьмана П. Скоропадського, з квітня 1918 року, Михайло Олександрович, за його поясненнями, які є в матеріалах архівно-кримінальної справи, кілька місяців не проводив жодної діяльності, ховаючись від можливого арешту. І все ж таки, його перше ув’язнення сталося влітку 1918 року [2, 46]. Щодо цього М. Злобинців писав: «був арештований і поставлений під варту. Ніхто мене не допитував й ніякого звинувачення не висував. Просидів я не більше 11/2 місяця, а потім за ліквідації Гетьманщини, звільнений повстанцями» [2, 46].

Наприкінці грудня 1919 року влада в Золотоніському повіті перейшла до Ради робітничих та селянських депутатів, яку тимчасово представляв Золотоніський військовий революційний комітет. У січні 1919 року представник Ревкому народний комісар червоного побережжя Полтавщини О. Грудницький видав кілька кадрових наказів, за одним з яких М. Злобинців (в тексті М. Злобенець, В.К.) несподівано був призначений комісаром освітніх справ Золотоніського повіту [15, 2]. Але про його діяльність у цей час немає практично жодної інформації, за виключенням однієї публікації, яка з’явилась на сторінках газети «Український комунар» 20 березня 1919 року. Ішлося про відзначення на Золотоніщині Шевченківського свята. Щодо цього комісар освіти Золотоніського повіту видав спеціальний наказ, за яким завідуючі шкіл мали забезпечити належну організацію і проведення заходів до ювілею великого Кобзаря. І хоч прізвище комісара в цій публікації не згадується, неважко здогадатися, що це був саме М. Злобинців, який був великим шанувальником Кобзаря. «Прошу вжити заходів, – говорилося в його наказі, – аби 10 та 11 березоля у всіх школах повіту було урочисто святковано пам’ять генія України Т. Шевченка. На сі дні учні мусять бути звільнені від науки» [16]. З цієї нагоди комісар освіти також оприлюднив спеціальне звернення до всіх вчителів повітових шкіл, в якому їм пропонувалось неодмінно влаштувати урочисте Шевченківське свято для дорослих 25, а для дітей 26 лютого (за старим стилем). «Учительство повинно подбати, щоб це національне свято у вільній Україні, про яку мріяв Тарас Шевченко, було улаштовано якнайкраще», ‒ говорилось у зверненні [16].

Святкування 105-річниці від дня народження Кобзаря справді пройшло на високому рівні, про що свідчили звіти з Великого Хутора, Білоусівки та інших населених пунктів Золотоніського повіту. Але період національного романтизму, яким на початку своєї діяльності захоплювалися деякі українські більшовики, швидко минув, і йому на зміну прийшов період диктатури пролетаріату. Однією із жертв цієї кривавої диктатури став і Михайло Злобинців, який восени 1920 року за рішенням Золотоніського партійного керівництва був заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності. Його засудили до 10 років концтаборів, хоча після подання касаційної скарги несподівано звільнили з-під варти і відпустили [2, 46]. Проте у березні 1928 році М.О. Злобинців знову був заарештований і звинувачений у антирадянській діяльності. 18 травня 1928 року постановою особливої наради при колегії ОДПУ М. Злобинціву було призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки з перебуванням у концтаборі на о. Соловки. Відбувши перший термін ув’язнення, М. Злобинців був виселений на 3 роки до Північного краю, а 22 грудня 1933 року рішенням трійки ОДПУ Північного краю він знову був звинувачений за статтею 58, п. 10 і вдруге позбавлений волі строком до 5 років. 20 вересня 1937 р. рішенням трійки НКВС Північного краю М. О. Злобинець був засуджений до вищої мірі покарання – розстрілу. Йому було 53 роки [2,47].

Михайло Злобинців 08 [1024x768]

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи з відновлення справедливості стосовно жертв репресій, які мали місце у період 30−40-х та на початку 50-х років» і за рішенням прокуратури Черкаської області від 12 червня 1989 року М.О. Злобинців був реабілітований. Проте, на нашу думку, повної реабілітації М.О. Злобинціва, насамперед, громадської, а відтак, і повного відновлення справедливості щодо нього, так і не відбулося. Адже пересічні мешканці міста Золотоноші та Золотоніського району ще й досі дуже мало знають про свого славетного земляка і про його діяльність. Про це свідчить хоча б той факт, що на приміщенні колишньої Золотоніської чоловічої прогімназії, де тривалий час працював М.О. Злобинців (нині це Будинок дитячої та юнацької творчості), немає навіть пам’ятної дошки на його честь. Немає такої дошки й на приміщенні колишнього Золотоніського повітового земства (нині це будинок районної ради), з яким також була тісно пов’язана діяльність М.О. Злобинціва і як гласного земства, і як голови Золотоніського товариства «Просвіта». До речі, 13 травня 2017 року виповнюється рівно 100 років, як у м. Золотоноша було засноване це товариство. Відтак, є вагомий привід для гідного вшанування пам’яті про Михайла Олександровича Злобинціва та інших патріотів Золотоніського краю, які активно боролися за свободу і незалежність України.

Віктор Козоріз,
краєзнавець, член НСКУ, журналіст
Спеціально для Золотоноші Історичної

Примітки:
1. Золотоніський книгодрук (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Історико- бібліографічне дослідження / за ред. та упоряд. О. З. Силки. − Черкаси, 2012.
2. В І С Н И К Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сер.: Історія. − 2014. – № 4 (122).
3. Приложение к отчету Золотоношской Уездной Земской управы за 1909 год. − Золотоноша, 1910.
4. Отчет Золотоношской Уездной Земской Управы… земскому собранию за 1913 год и приложения. – Золотоноша, 1914.
5. Отчет Золотоношской Уездной Земской Управы уездному земскому Собранию 52-й очередной сессии за 1915-й год. − Золотоноша, 1917.
6. Журналы Золотоношского Уездного Земского Собрания LI очередной сесcии, заседаний 29, 30 и 31 октября 1915 года с приложениями. − Золотоноша,1916.
7. Журналы Золотоношского Уездного Земского Собрания 52-й очередной сессии, заседания 15 и 16 ноября 1916 г. с докладами. – Золотоноша, 1917.
8. Журнал Золотоношского Уездного Земского Собрания чрезвычайной сессии 29 марта 1917 г. – Золотоноша, 1917.
9. Журнал Золотоношского Уездного Земского Собрания чрезвычайной сессии 19 мая 1917 г. с докладами. – Золотоноша, 1917.
10. М.Д. Коротенька історія українського руху в Золотоніському повіті // Вісти з «Просвіти». – Золотоноша, 1917. – № 1.
11. Протокол земського чергового Зібрання // Вільне слово». – Золотоноша, 1917. – № 38.
12. На Земському зібранню…// Вільне слово. – Золотоноша, 1917. – № 25.
13. ДАЧО, ф.476, оп. 2, спр.144.
14. Боровик А. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1920 рр.). – Чернігів, 2008.
15. Наказ №4//Вісти Золотоніського Народнього Комісаріату – Золотоноша, 1919. – № 1.
16. Пономаренко М. Перші шевченківські свята // Прапор Жовтня. –1964. – № 32 (12 травня).

comments powered by HyperComments