Олексій Дроб’язко » Авдіївка – дім на краю землі

Раптовий дзвінок телефону змусив прокинутися спозаранку. Ще сильніше вдарила звістка, котру розповів друг. “Найсильніший обстріл, котрий я пам’ятаю за всі три роки: в місті немає світла, води, опалення. Дуже холодно, мінус 20. Б’ють прямо по місту!”

Які можуть бути відчуття в людини, котра народилась і виросла в цьому невеликому українському містечку? Спершу охопила страшна втома і бажання “прокинутись”, відкрити очі та опинитися в рідному авдіївському будинку, полегшено вигукнувши: “Фууух, який страшний сон!”. Опісля на зміну втомі охопило всеосяжне відчуття паніки: що робити, куди бігти? І лиш трохи пізніше прийшло розуміння: ти потрібен своїм друзям і землякам. Вони в біді!

Нашвидкоруч зібравшись, пішов на зустріч до міського голови Віталія Войцехівського. Той, уважно вислухавши, зрозумів потреби, дав вказівки заступникам. Миттєво поширили інформацію і дзиґа закрутилася: посипалися нескінченні дзвінки з пропозиціями та запитаннями, куди ж приносити допомогу.

Авдіївка 1

Через короткий відрізок часу я зрозумів, що моя невелика автівка не зможе вмістити все те, чим поділились жителі міста. А допомога ж потрібна саме зараз і зволікання може мати трагічні наслідки. Зібравши все в автомобіль, вирушив. Дорога жахлива. Декілька разів, потрапляючи у ями, змінював на морозі колеса. Телефонний дзвінок і коротке повідомлення: “Олексію, ми автомобіль з допомогою вже відправили, дізнайся будь ласка, що ще вкрай необхідно. Тримайтесь – ми поруч з вами!”.

Очільник Черкащини Юрій Ткаченко як завжди знає все і робить кроки наперед. В Авдіївці я дізнався, що за його сприяння до міста вже прибули дві фури з допомогою, не рахуючи великої кількості автівок з районів та міст області.

І ось вона вже майже поруч – моя рідна і вже відома на весь світ Авдіївка! Останній блокпост перед містом і порада солдата, що годиться мені в батьки: “Там дуже жорстко. Може, почекаєш?”. Відповісти міг лише одне: “Мене чекають!”.

Авдіївка 27

Місто зустріло гулом канонади і звуками потужних вибухів. На великий подив, побачив відразу ж, що паніки не було. Якось буденно та діловито курсували автомобілі поліції та ДСНС, якісь військові машини і мікроавтобуси. Під’їхавши до військово-цивільної адміністрації, забіг нагору. Великий вулик гудів – тут працював штаб з ліквідації надзвичайних ситуацій. Не дивлячись на обстріли і втрати серед цивільного населення, величезну кількість зруйнованих будинків, фахівці професійно й зосереджено виконували свій обов’язок – допомагали людям.

Авдіївка 2

Дізнавшись, де приймають допомогу, спустився, сів у авто та поїхав до другої школи, в центр міста. Дорогою обігнали мене дві фури. Видно, гарно навантажені. Приїхавши на місце, в буквальному сенсі обімлів: неймовірна кількість автомобілів, абсолютна різних і несхожих один на одного! Єдине, що їх об’єднувало, так це написи на бортах: “Дніпро – авдіївцям!”, “Врятуємо авдіївчан”, “Єдина Україна – авдіївчанам!” і багато інших. Рідна країна і її жителі не забули про маленьке, але від цього не менш дороге місто.

З одного боку стояла черга із волонтерів та автомобілів з гуманітаркою, а з іншої цю допомогу видавали. Мороз, сильний вітер, нема світла й води, жахливі звуки близьких вибухів, що роздирають барабанні перетинки. І люди, котрі стоять в черзі мовчки, з надією в очах. Чекають допомоги… Мені в цей момент здавалося, що я знаходжуся десь в іншому вимірі чи світі. Із заціпеніння вибив крик: “Льошо, чого стоїш? Давай вивантажуй і терміново треба везти допомогу в стару частину міста!”. Це гукнув мене мій старший товариш, перший заступник керівника військово-цивільної адміністрації Фрідон Векуа.

Авдіївка 4

І все навколо завертілося. Ящики, мішки, банки, будматеріали і лише дві фрази протягом дня безперестанку переслідували – “Чим допомогти?” і “Допоможіть!”.

На очі потрапив ящик з красивим пирогом вередині. Зверху наклеєний листочок. Текст простий, з номерами телефонів. Зателефонував на один з них, подякував за допомогу. Виявилось, що Волонтерська сотня Черкас. Вони самі печуть та відправляють пироги до АТО. Зі мною поруч був товариш з Авдіївки, котрий теж виявив бажання поговорити й подякувати. Після двох хвилин спілкування телефоном він сором’язливо ховав очі – на них були сльози. Я вперше бачив його в такому стані.

Іноді зупинявся і спостерігав за процесом. Впевнено з вантажем рятувальники (від великої кількості вивантаженого їм було жарко на морозі, тому ходили без курток). Солдат, котрий заспокоював маму з дитиною і пропонував їй евакуюватися. Вчителі шкіл, що сортували допомогу та видавали її людям, не зважаючи на шалену змореність і мішки під очима. Ну і, звісно ж, велика кількість волонтерів і військових, котрі дивовижним чином вливались у процес і завжди чітко знали, що і як треба робити.

Весь день пролетів буквально за хвилину. Настав перший вечір. Дуже стрімко спорожніли вулиці і наметове містечко. Всі містяни знають, що з настанням темряви обстріли тільки збільшуються. Цивільних автомобілів та місцевих жителів майже не видно. Лише, як і раніше, буденно снували військові машини та вантажівки ДСНС.

Робота в оперативному ж штабі не зупинялася. Оброблялася величезна кількість даних, а рішення приймалися блискавично. Надійшла інформації про пряме влучення в багатоповерхівку, відразу понеслися машини рятувальників, медиків та поліції. Цього разу, на щастя, жительці поталанило: їй встигли надати допомогу і відвезти до лікарні. В цілому ж не було жодної відмови їхати до старої частини міста, хоч і вибухи не припинялися там жодної хвилини. На оперативній вечірній нараді зіткнувся з головою військово-цивільної адміністрації Павлом Малихіним, червоні очі якого видавали дику втому.

Авдіївка 21

“Ти як? Тримайся! Є чим займатись?”, – чи то питання, чи то ствердження вилетіло з його вуст. Я мовчки кивнув, а він вже перемкнувся на іншу тему. Слухали доповіді за напрямками. Під звуки близьких та дальніх вибухів. Але ще голосніше у вухах лунали цифри за день: поранених – четверо, розбитих будинків – 15, евакуйованих дітей та дорослих – 80. Обігріли та нагодували 6800 жителів міста. І купа, купа іншої інформації. Кинулись на очі картини, намальовані маленькими авдіївцями. Це були балерини, що танцювали. Чомусь раптом захотілося побачити цей прекрасний танок і відірватися від страшної дійсності. Знову доповіді і блискавичні рішення. На мить здалося, що в цьому стані знаходжуся вже століттями.

Оперативний штаб був одним із невеликих островів світлі в місті. Рятувальники забігали сюди попити чаю і просто перекусити. Скористався цією можливістю і я. Дівчата-працівники ВЦА дбайливо запропонували чай. Почалася повільна розмова про те, скільки часу вони не спали, скільки нагодували людей і як шкода рідне місто. Низка “прильотів” не давала звільнити свідомість і відірватися від дійяності. Десь неподалік розірвався снаряд. Ми замовкли, поруч впав ще один. Вибігши до коридору, побачили МНС-ників. Хлопці з Полтави під обстрілами ще не були, тому в очах читався легкий страх та нерозуміння, що робити. Потужний ближній розрив змусив усіх нас мимоволі впасти на підлогу.

Авдіївка 20

Раптом надійшла команда – на машину і на виїзд! Потрапляння в п’ятиповерхівку поруч. Знімаю капелюха перед Чоловіками з великою літери! Не дивлячись на страх в очах, вони поїхали! На щастя, в будинку ніхто не постраждав. Лише на ранковій оперативній нараді дізнався, що того вечора один рятувальник загинув, одного сильно поранило… Вони чергували на пункті видачі допомоги в другій школі. Міна розірвалася за п’ять метрів від їхньої автівки. Не прийшовши до тями, помер водій, маріуполець Горбань С.В. (лишилась без тата дитина), тяжко поранений в живіт начальник Авдіївського відділу ДСНС Третейкін. Також в цю страшну ніч загинув один цивільний і поранено ще п’ять. Страшний день, страшна ніч…

Авдіївка 18

Новий день приніс нові турботи й справи. Треба було комусь допомогти, когось вивезти. Нескінченний потік волонтерських машин різної масті досі тягнувся до міста. Зустрівся з командиром військової служби правопорядку. Позивний “Гиря”, родом із Черкас. Поговорили про життя, як ідуть справи. Підсвідомість фіксує мимохідь кинуті фрази: “не спав дві доби”, “люди падають з ніг”, “що буде далі”… Домовились під час ротації зустрітись в місті і чудово попаритись. Так закортіло хоч на хвилинку його відволікти від непростої роботи.

Авдіївка 5

Різонула вухо і змусила стиснутись серце інформація про 40 волонтерів і демобілізованих бійців, які зібрались і приїхали допомагати відновлювати житло, зруйноване від обстрілів. Без будь-якого страху, абсолютно безкорисно люди приїхали допомогти.

Авдіївка 7

Зв’язку в місті майже не було. Як казали військові, глушить РЕБ ворога. Раптом дозвонилася до мене директор Золотоніської гімназії Любов Денисюк. Ледь не плачучи, говорила слова підтримки усім авдіївцям, розповіла про те, що золотонісці досі несуть і несуть допомогу. І що вчора плакала, коли першокласник приніс чотири печива, які їм давали на обід, зі словами “Віддайте це дітям з Авдіївки, їм дуже треба допомогти”. У мене в цей момент клубок підступив до горла і неймовірно приємно стало на душі.

Після цього дзвінка наче греблю прорвало – посипалась купа дзвінків. Пропозиції допомоги і співучасті в тяжкій ситуації, короткі слова дружини – “Ми тебе всі любимо – бережи себе!”, як завжди лаконічні Віталій Войцехівський і Світлана Суддя – “Яка ситуація? Яка потрібна допомога?”. Ще більш лаконічне “Виконуємо” вселяло оптимізм і впевненість, що все буде добре.

І знову склад, знову завантажую автомобіль і везу допомогу до старої частини міста. І знову обстріли. Поруч зі мною на сидінні їде журналіст (дізнався, коди я їду, і попросився зі мною). Він поставив питання: “Не страшно їхати? Там же стріляють!”. Відповідь стандартна. “Страшно. Треба”. Під’їхали до польової кухні, відвантажили продукти волонтерам, дізнались інформацію, кому потрібна допомога і що необхідно. Мороз – муніс 20. Світла й води поки немає. З газом пішли проблеми – надто впав тиск, десь перебили трубу. Зв’язку немає.

Авдіївка 14

Терміново поїхали до штабу, адже людям потрібні дрова та їжа. Як завжди, негайне рішення і поставлені задачі. В результаті – чергове питання закрите.

Відзначив для себе, що губернатор Донецької області Павло Жебрівський постійно знаходився ці дні в місті і дуже чітко координував роботу. Запам’ятав його фразу – “Україні – Авдіївка болить…”

Обстріли ж продовжувались і не затихали ні на хвилину.

Так минули найдовші і такі короткі сім днів у місті Авдіївка. За ці дні було поранено 16 осіб, двох убито, зруйновано 260 приватних домоволодінь (всього з початку АТО – 800), зафіксовані влучення в багатоповерхівки, понад 300 жителів евакуйовано. Із них – 120 дітей.

Дуже сумна статистика.

Нарешті дали світло, увечері пішла вода і потепліли батареї в будинках.

Українське місто на самому краю вистояло!

Вся країна допомогла вистояти йому!

Ми всі справились!

Настав час зворотнього шляху – на свою другу Батьківщину, до Золотоноші.

Великий уклін всім жителям Золотоноші, підприємцям і підприємствам, дітлахам, які ділились усім, чим могли, хлопчику, котрий приніс своє печиво, і людям, що віддавали останнє для тих, хто потрапив в біду. Дякую всім, хто телефонував і пропонував допомогу. Всім, хто брав участь і не був байдужим!

Війна не завершена, але вже зрозуміло, що хребет у неї зламаний. Біда ж маленького містечка Авдіївка показала, що українці живі духовно, Україна відроджується! Слава синам і дочкам любої Батьківщини! Слава Україні!

З повагою, вдячністю і бажанням поділитися, Олексій Дроб’язко.

Авдіївка 8 Авдіївка 9 Авдіївка 10 Авдіївка 11 Авдіївка 12 Авдіївка 13
Авдіївка 15 Авдіївка 16 Авдіївка 17Авдіївка 19Авдіївка 22 Авдіївка 23 Авдіївка 24 Авдіївка 25 Авдіївка 26

Читайте також:

comments powered by HyperComments