Про життя закладів культури в нашій країні зазвичай говорять з деякою насмішкою чи іронією. Одна з причин – не зовсім зрозуміла позиція держави до культурного життя українців протягом усіх років Незалежності. Проявляється вона в головному – катастрофічній нестачі фінансування на всіх рівнях, а також немічністю у створенні бодай якоїсь стратегії щодо розвитку цієї сфери. Як наслідок – моральна стагнація, або ж (хай багатьом це і не сподобається) деградація чималої кількості співвітчизників. 

Не надто багато кроків зробила держава в такому напрямку й за останні роки. Зміни, звісно, є. Проте, як завжди, питання фінансування культурного життя країни зазвичай стоїть на останніх місцях. Добре це чи погано, зважаючи на справді серйозні проблеми на всіх фронтах, побачимо за декілька років. Але й проблеми лежать не лише в фінансовій площині. Україна майже не має експериментальних локацій для молодих талановитих людей. Через це українські театри відчувають ще один головний біль – катастрофічну нестачу молоді.

Говорити про театр ми звикли лише в масштабах обласних центрів, адже райони та міста обласного значення за 70+ років звикли до одноманітного дозвілля – концерти на професійні свята та виступи однотипних місцевих аматорських колективів, репертуар яких залежить від кольору та настроїв центральної влади. В той же час, потреба у провінційних українців є. Варто лише зробити декілька правильних кроків щодо її формування. Приблизно таких, що здійснили у Золотоноші рік тому, відкривши перший повноцінний театральний сезон. З тих пір сюди неодноразово приїздили трупи із Черкаського драмтеатру, а також столичного театру “Браво”. І це – не рахуючи різноманітних музично-симфонічних заходів, коли кожен містянин мав змогу обрати дозвілля на свій смак.

Чи відвідують пересічні золотонісці театр? Як давно вони там були? Яке їхнє ставлення до культурного життя свого міста? Про цей зріз думок розповість сюжет проекту “Золотоноша говорить”, приурочений початку нового культурного сезону: