Пацієнти її обожнюють, деякі колеги називають справжнім тираном. Золотоніська Маргарет Тетчер заслужила таке порівняння не лише жорсткими вимогами до професіоналізму підлеглих, а й відчайдушними спробами змінити вітчизняну медицину, намагаючись викорінити усі відголоски, що гальмують її розвиток.

Знайти Віру Антонову у кабінеті директора міського Центру первинної медицини непросто. Хоч чотири місяці тому свою залізничну амбулаторію на РМЗ вона змінила на затишне приміщення на Садовому проїзді, від прямих медичних обов’язків відмовлятись лікарка не збирається. Встигає все – керувати чималим колективом, брати участь у питаннях фінансування, безпосередньо допомагати сімейним лікарям на місцях, а також особисто здійснювати виїзні прийоми громадян у віддалених мікрорайонах міста. Спинятись навіть не думає ще довго, а колегам частенько повторює одну-єдину фразу: «Якщо ви не встигаєте за мною, 60-річною, то… сходьте з дистанції». Розсудливість, постійний саморозвиток, чіткі вимоги до професіоналізму – ті якості, які вимагає від підлеглих в першу чергу.

Втілити свої медичні амбіції і бачення щодо змін у цій сфері отримала змогу Антонова навесні. Саме тоді Золотоноша здійснила перші кроки у питанні медреформи, що поступово охоплює всю країну. Кандидатура, як здається нині, була зрозумілою одразу. Терапевт, котра три десятки років пропрацювала у амбулаторії Укрзалізниці, із поняттям сімейної медицини знайома точно не з книжок чи фахових видань. Її заклад, ще задовго до перших розмов про реформу, фактично виконував роль сімейного для усіх жителів чималого промислового мікрорайону. Знати всіх, турбуватись про кожного. Такий девіз має намір втілити Антонова у кожному куточку Золотоноші.

Про дебютні місяці роботи, перші випробування та проблеми, злам свідомості медиків та пацієнтів та перспективи у ексклюзивному інтерв’ю zolotonosha.ck.ua розповідає директор КП «Золотоніський міський центр медико-санітарної допомоги» Віра Антонова.

Зустрітися із керівником Центру вдалося лише на другий день після візиту головного офісу. Саме в той період працівники установи активно їздили околицями міста, здійснюючи прийоми на місцях. Закривала передову Антонова собою, де виїздивши особисто, а де й намагаючись підхопити своїх підлеглих. В момент зустрічі саме повернулася з наради із молодими колегами після відвідин Згарів.

– Корисні візити. Люди задоволені, адже нікуди не треба їхати. А є ж такі, що до лікаря не дійдуть фізично. Не можуть. Є літні люди, які взагалі не ходять, а лікарі про них нічого і не знають. Були вчора в Гришківці. Там бабця 15 років медиків не бачила. Після огляду та первинних аналізів жартувала, що тепер можна ще 15 років не турбуватися, – розповідає за гарячими слідами Віра Антонова.

У Згарях цього дня сімейні лікарі оглянули 14 осіб. Це лише за один візит. Буває й значно більше. Приємно від нововведень не лише жителям, а й молодим лікарям, котрі, за словами директора Центру, навіть не хотіли йти на обід, аби після повернення встигнути виконати свою основну роботу. Власне, про лікарів і про систему в цілому далі наводимо пряму розповідь головного героя публікації.

Про кадри:

«Люди, звісно ж, задоволені. Але будемо відверті – поки що кадрів дуже не вистачає. Якщо норма сімейної медицини – 1,5 тисячі населення на одного лікаря, то в Золотоноші ця цифра поки що сягає 3000. Це складно. Зараз, доки тепло, ще намагаємось максимально охопити околиці. Взимку такої можливості вже не буде.

Кількість лікарів тим часом, до речі, ще й іноді зменшується. Ви знаєте, не всі фахівці хочуть так працювати. Не всі звикли свідомо ставитись до своїх обов’язків. Та більше скажу, далеко не всі звикли банально відробляти час! А я змушую сидіти. Робочий день до 18:00? Які питання? Тому й деспот. Крім того, існує й багато медичних нюансів, котрі вже відсіяли певну кількість працівників. Не можу сказати, що я деспот. Просто вимагаю виконання обов’язків.

Як писала гнівно одна з колишніх працівниць у газеті, обіймати стіл, мовляв, за відсутності відвідувачів не буде. А якщо хтось прийде через півгодини, то її з дому викликати? Ще одна медсестра звільнилася.

– Чому вас не було у 2 години на роботі?
– А чого я повинна сидіть, як нікого нема?

Вона собі встала і пішла, адже їй треба було в Черкаси. Але ж ти на роботі! За це отримуєш свою зарплату!

– Та чого ви придираєтесь?
– Ви працювали у опер блоці… Ви могли встати й піти геть?
– Так то опер блок…
– Але тут Ви отримуєте на 30% більше, ніж медсестра опер блоку!

Вона звільнилася. На її місце сьогодні вийшла молоденька дівчина. І нічого страшного. Воно очиститься, усі притруться, зрозуміють. Хоча згідна, я прагну до молодих фахівців. З ними працювати мабуть легше, адже свідомість людини у віці зламати вельми складно».

Про молодь:

«Наразі до нас приєднався один молодий фахівець. На наступний рік написали заявку ще на трьох. Зовсім скоро має прийти одна дівчинка з інтернатури, а інша (доволі талановита, за словами колег) – з декрету.

В будь-якому разі, залучати юних медиків дуже складно. І факторів тут чимало. Одне із цікавих спостережень: сімейний лікар, на хвилиночку, має заробітну плату на 10% більшу, аніж хірург-початківець. Але! Тут які мотиви діють: всі йдуть і мають надію, що з часом вони будуть багато й успішно оперувати, стануть талановитими хірургами і матимуть великі доходи. В кінці кінців, не мають нічого, але продовжують на щось надіятися. А ліпше би йшли у сімейну медицину. Тут, до речі, також треба мати голову на плечах. Проте їм здається, що в цій сфері думати не треба. Мовляв, лише папірці писати і все. Нічого подібного! Грамотний сімейний лікар – основа медицини.

В цілому є гарні зрушення. Лікарі сидять до шостої години вечора. Чесно сидять. Нещодавно отримали вакцину для дітей. Телефонують, переживають – сотню дітей треба обслужити за день. Встигли всі і без кілометрових черг: дівчата робили до того часу, поки не завершили. Навіть я вийшла допомогти їм. Як виявилось, справилися б прекрасно і самі.

Взагалі, ті, що не хотіли робити, ті й пішли вже. Може ще хтось звільниться. Тут лише можна сказати «Щасливої дороги». Сьогодні повернулись молоді зі Згарів. В такому гарному настрої приїхали! Що люди них прийшли, що додому до пацієнтів їздили».

Про систему освіти:

«Всі мої підлеглі – сімейні лікарі. Зовсім інші підходи, зовсім інша система взагалі. Біда в тому, що сформулювати для себе нові правила поки що не встигли ні медики, ні пацієнти, ні держава.

Ось прийшла до нашої молодої лікарки мама з трирічною дитиною. Жінку оглянула, а малюка – ні. Чому? Бо до 6 років не має права… Ти – сімейний лікар! Ти зобов’язана дивитися за людьми «з нуля». В тебе диплом сімейного лікаря! Це я не маю права дивитися дітей, адже за фахом – терапевт. Але, чесно скажу, подивилася б. Наших сімейних лікарів держава поки що не поставила туди, де вони мали би стояти. І вони себе ще не зовсім позиціонують з цією сферою.

Ми зробили, наприклад, дуже якісні фізіотерапевтичні кабінети. Деякі лікарі, як виявилось, не вміли з ними працювати. І не їхня вина втому, що вперше побачили цю техніку.

Разом з тим, система вищої освіти викликає дуже багато питань. Медсестри часом жаліються, лікарі не знають фізіотерапії. Це – проблема. Навчимо, створимо своїх фахівців, але на це все теж треба трохи часу.

Не буду вихваляти той період, коли вчилися ми. Але зараз я в шоці – у вузах анатомію вчать лише на комп’ютері. Так, розумію, що там презентовані якісні 3D-моделі. Але ж поки ти ту кістку не помацаєш своїми руками, діла не буде. Випускники інститутів, від чого вражена ще більше, погано знають фармакологію…

Ми завжди вихвалялися чим? Все, мовляв, знаємо, все вміємо. Такий міф й існує, допоки до нас не приїздять лікарі з тих самих США. Так, вони в більшості мають вузьку спеціалізацію. Але у своїй сфері вони знають реально все. Треба час на таку реформу. І потрібні молоді фахівці, у яких було би бажання. І я зараз не суто про місто кажу. В масштабах країни».

Про свідомість:

«Знаєте, я по характеру своєму максималіст. У мене має бути все ідеально. Якщо судити з цього боку, то поки що задача невиконана. В чомусь і моя вина. Але є й безліч інших сторін проблеми.

По-перше, лікарі нарешті повинні навчитися себе поводити з хворими, як лікарі. А не бюрократи. І пацієнти мають звільнитися від тих норм взаємовідносин. От сьогодні заходить до мене пацієнт:

– Ви мене приймете?
– А чому я маю вас не прийняти, якщо тут сиджу?
– Так я живу аж на 23 Вересня.
– Для мене ваша адреса ролі не грає.
– То я буду до вас весь час ходити, ви мені перша таке відповіли.

Такі питання – «ви не з  нашої дільниці, ви не в нас прописані» – взагалі стояти не повинні. Треба час, щоб змінилася свідомість. І все можливо. У нас на РМЗ взагалі ніколи не було значення, звідки людина. Прийшов, картка є – добре, нема –  ми з взяли аркуш, написали, вклеїте у свою картку.

Змінювати свідомість треба і лікарів, і пацієнтів. Наші люди не звикли, що треба звертатись до сімейного лікаря, який або кваліфіковано допоможе, або надасть детальну консультацію, до кого і навіщо звертатися далі. У нас зазвичай і діагноз собі ставлять самі, і лікаря призначають.

Відвідувачі – тема окрема. Звички викорінювати дуже складно. Сьогодні сиділа на прийомі з 8 до 12 години. Що я бачу? Люди досі вважають, що як зранку не прийдуть о 7-й годині, то не потраплять більше ні до кого. Приходимо на роботу, о 7:45 вже чимала черга.

– Доброго ранку, невже не спиться?
– Та ні, ви ж потім десь подінетесь.
– Та де ж ми подінемось?Ми цілий день тут, до шостої.

Найцікавіше те, що вони знали точно із власного досвіду – ми справді нікуди не подінемось. Проте все одно приходять на сьому годину. Їх так навчили».

Про позитив:

«По-перше, дуже задоволені АТОвці. Жартують, якщо поставимо у амбулаторії кавову машину, то вони й житимуть там. Задоволені містяни денним стаціонаром. Раніше нарікали на аналогічне відділення у поліклініці, жалілися, що часом зникають медикаменти. Нині попереджені всі – якщо почую такі факти, до побачення.

Вперше за останні роки місцева медицина дуже якісно оглянула дітей до школи. Всіх малюків перевірили, як і має бути. Багато хто відзначає появу кардіографа. Тут проблем взагалі немає, черги відсутні. Пам’ятаєте, як раніше? Приходиш до поліклініки, а там вже 15 осіб під ЕКГ-кабінетом! Півтори години треба вистояти. За цей час, вибачте, можна й померти від інфаркту прямо на місці. Зараз такого немає.

Цікавий факт, до речі. Поліклініка проводила у серпні традиційний медогляд вчителів. Гроші бюджетні отримали на ці заходи, а на кардіограму направляли до нас, оскільки в них стрічка скінчилася. Ми не відмовили нікому. Це навіть не обговорювалося.

Резюме:

Останнє зауважу – дуже задоволена роботою наших педіатрів. Хто-хто, а вони в нас працюють на оцінку 12. Ні, хвалити треба, звісно, увесь колектив. Але педіатрів – окремо: навантаження колосальне, проте я від них не чую жодних нарікань. Жодних! Всі мовчки роблять те, що мають робити. Сьогодні, наприклад, показова ситуація. Так склалося, що на прийомі лишився лише один лікар. Такий форс-мажор, адже решта на лікарняному, на курсах, на виїзному прийомі, у військовому комісаріаті. Проте я не чула, щоб хтось кудись не потрапив. Обслужили всіх. Не як раніше – півтора десятки фахівців і нереально потрапити на прийом. Наразі ж, буде час – будемо покращувати якість!»