Антоніна Бонь » Іловайськ! Достукатись до сердець!

Ось і сплинули аж два страшні роки Війни… Ось і слинули два чорні роки. Страшні і чорні для тих, хто поховав сина чи батька, друга чи просто рідну людину…

Тут, у маленькій Золотоноші , так тихо і затишно. Тут нечутно і не видно Війни. Тільки новини по телебаченню щоранку підраховують втрати на фронті, передовій чи просто в Луганську чи на Донбасі. У нас Мир і Тиша. Тільки ці страшні числа нагадують про Чорного Звіра, який поглинає наших дітей і чоловіків майже щодня. Мабуть, кожного дня… просто ми знаємо не все… “Не положено”. Гірка правда.

Добре, що демократія! І я можу писати все,що думаю! Писати і виливати біль душі за тих, хто віддав своє життя, щоб у нашому затишному місті було тихо. Щоб тихо було у багатьох містах моєї найдорожчої в світі Держави – України!

І тільки новини бентежать спокій. Проговорять про вчорашні втрати чи про наступ, чи про гарячу точку і вмить багато хто з нас перемикає кнопку пульту, щоб відкараскатись від Чорного Звіра і забути, що в Україні іде Війна. Два довгих і страшних роки для тих, хто поховав свого сина у її перші дні чи потому.

І все було б добре, якби не Війна. Україна живе своїм розміреним життям, ми вже звикли до поховань по телебаченню. Звикли аж настільки, що коли у Фейсбук чи в Однокласниках з’являється фото Героя, який загинув сьогодні, даруючи нам можливість жити і радіти сонцю, нам іноді не хочеться поставити лайк і переопублікувати це фото бо тож печаль, тож біль! А біль той НАШ …і мій …і ваш…і всієї України. Тільки мовчать наші серця і не завжди готові співчувати горю, що завдала Війна!

А це ж наше горе- наша війна. І тільки Волонтери не дають спокійно жити, а просять і просять про допомогу! І допомагають, прискіпливі Люди – Дай Бог їм здоров”я! Допомагають прожити Війну тим , хто в ній живе, боротися з Чорним Звіром, що захопив наші землі і охопив їх ковдрою смерті. Ця ковдра дотяглась і до Золотоноші. До сім”ї Харченків…

Війна почалась давно. Ще тоді, у березні 2014 року, від Максима надійшла страшна звістка у вигляді смс: “Готується щось страшне. Забирай сина і тікай у село до батьків”. Розгублена Наталя не знала, що вдіяти. Думала, щось сплутав чоловік, адже він був Воїн по натурі, такий собі патріотичний правдолюбець, стрілок від народження, незламний і сильний, непередбачуваий і дуже добрий!

А ви помічали, мабуть, що люди , які говорять завжди правду – дуже добрі! Бо вони від Бога з чистою енергією несуть Вам йогочастинку світла!

Таким був і Максим Харченко, згадує його друг і кум Сергій. Ні не згадує, а завжди пам”ятає і береже теплі спогади. Ось тому і пишемо ці рядки від імені друга, дружини, батьків, рідних. Щоб берегли спогади про того, хто 28 серпня 2014 року віддав своє життя, захищаючи колону поранених солдат, що намагалися вийти із Іловайська!

Це він – Максим – вирвався вперед і попросився у цей останній у своєму житті бій! Він знав, що шансів вижити в нього майже не має, але віра – вона ніколи не вмирає! Як і дух людини, як і незламний Дух Перемоги Максима!

А віра і не вмерла! Адже коли пишуться такі рядки про Героїв нашого часу- то віра жива! І жива наша нація, бо є в ній такі Козаки, яким нема переводу, як Максим!

Мабуть, кожен із нас замислювався над тим, як він живе, який слід залишає після себе, яка місія у кожного на цій Землі? У Макса – місія воїна, Воїна-Героя, який отримав свої нагороди і деякі вже посмертно…

Медаль за оборону рідної держави, відзнака за участь у визвольній боротьбі, медаль за жертовність і любов до України – посмертно…

І залишились у сина Андрія ці нагороди та віра в те, що батько живий і колись він точно повернеться до рідної домівки. А як же не вірити в це, якщо тільки через три місяці відбулось поховання… Минуло девяносто тяжких і сивих днів у тумані горя та туги з моменту дзвінка із страшною звісткою на телефон сина, що абонента цього номеру більше не має в живих! Ось так холодно і жорстоко о 23:00 життя безжалістно вдарило у обличчя, у мозок, у душу. І ранило ще таке маленьке дитяче серце. Син довідався від чужого дядька, що тато більше ніколи не повернеться додому.

А потім ці страшні девяносто днів, вони текли наче кров, яку висмоктували з тіла по краплині, по шматочку рвали серце, відкраювали і пришивали Надією на життя. А потім розірвали душу навпіл звісткою про погребіння. Завтра.

Але син такий же незламний як і тато! Впертий і непередбачуваний, екстремальний і мужній, бо в ньому тече кров Воїна! Героя України… Держави, у якій іде Війна серед миру. Війна у серцях і душах, війна у кожній домівці і в серці кожного українця.

Про Максима хочеться говорити і писати невпинно! Такий собі був парубок. Друзі відмовляли йти на Майдан, але як це? Він – Безумний Макс (так його прозвали ще в золотоніській міліції, де він працював декілька років) – і може залишитись удома? Як це Він – і не піде, якщо в 2003 році півроку був у Миротворчому Контингенті в республіці Ірак у складі роти військової поліції на посаді снайпер- радіотелефоніст та одночасно входив до опергрупи?

Потім 2012, коли був снайпером в морській воєнізованій охороні транспортних суден під егідою глобального антитерористичного об’єднання SIS (Африка, Єгипет, Сомалі, Шрі-Ланка).

Тому і знаходився на Майдані, у штабі національного супротиву (охорона сцени). В перші дні не говорив дружині правду, а вона відчувала серцем і не зводила очей з екрану телевізора.

Скільки безсонних ночей розпачу провела матуся. Скільки їх було в останні роки, дні, хвилини, секунди такого короткого і такого великого життя! Всього 36 років, а скільки Перемог!

Для когось він так і залишиться невгамовним хлопчиськом, а для нас він був, є і буде Героєм України! Героєм Золотоніщини, Черкаської області!

– Я особисто, – говорить Сергій, – і, мабуть, всі жителі міста пишаємося тим, що поруч із нами жив і житиме надалі у наших думках Макс. Просто друг, просто син, просто батько двох синів! І просто такий собі хлопчина, що віддав своє молоде і таке яскраве життя, аби тихо і мирно жила Золотоноша, Черкаси, Київ… Вся Україна!

І весь 42-ий Кіровоградський батальйон тероборони та його штурмова группа 42 БТО! Всі живі герої! І тих, кого не має – прошу пам’ятати! Кожного! Хто загинув за наш сьогоднішній світлий день, спаливши свою душу і серце під Іловайськом!

Іловайський котел… Страшні слова, колючі і гострі, болючі до нестями. Скільки забрав ти сміливих і відважних. А серед нас жив той, кого поглинув Чорний Звір Війни у цьому жахливому і пекельному котлі.

А ти, Друже, знав про це? А ти, Товаришу, десь читав? Чи можливо був на Могилі?

Тож, 28 серпня 2016 року, в день загибелі Максима Харченка, прошу тебе відкласти усі свої справи і о 10:00 прийти на могилу славетного Героя. Твого друга і твого сина, Україно!

Хвилина мовчання відбудеться об 11:00 на центральному кладовищі. Передай друзям і принеси частину співчуття рідним, що прожили на самоті ці два пекельні роки. І хай у кожному куточку України, у кожному серці запалає ще сильніше Дух Незламності і Дух Перемоги, бо його запалили такі, як Максим!

Сім’я Харченків хоче висловити подяку волонтерам Дзюбан Лідії та Ірині. І всім тим, хто хоч якось допомагав у ті страшні дні.

Війна іде…Війна на Україні

Навколо тишина і знову ніч …
Окутала безмежну Україну…
Ось тільки наш Солдат не спить,
Бо він воює за свою родину!

Ніч у степах,в полях…Донецьк затих…
Ось тільки чути постріли зненацька
І десь поблизу розривається снаряд
І черга кулеметна як гарячка!

Гарячка,біль і рани …і туга…туга…
В серцях… у тих хто втратив сина…
Чи сина чи отця чи просто так-
Померла дорога Людина!…

Для України всі вони – Сини
Малі,дорослі чи пристаркуваті!
Їх доля нас рятує у вісні,
Щоб ми могли спокійно спати!

А якже миру мир!? Яка ганьба!
Нас так учили в школі і в садочку!
Виходить то були прості слова,
А люди гинуть,гинуть же синочки. …

А мати все стоїть і жде, коли ж та ніч
Нарешті вже примовкне..Коли вже
Сонце небом запала і рідний син
Постукає в віконце!…

Постукає і скаже:
-Я живий!…Дай обніму тебе,моя старенька!
Я так спішив до тебе дорога
Війна скінчилась -буду дома ,ненька! …

….ех…сонце вже зійшло і зникли зорі…
І місяць закотився під вікном
Все стихло навкруги -не стукає в віконце
Син -на війні…Окутало все сном…

То був лиш сон – і знову гинуть Люди!
Війна іде…Війна серед братів…
Нам треба мир!І щастя у віконце
І мамі син,щоб повернувсь живим!…

Антоніна Бонь

Стаття та вірш написані на прохання близького друга Сергія Куріна, дружини та рідних Максима 

Рідні і близькі мріють про Алею Слави, де буде вписано ім”я Максима Харченка. Сам Максим мріяв про те, щоб його сини були рідними не тільки по крові, а і по духу!

В останньому смс він просив пробачення за те, що не встиг зробити за життя і передавав останній привіт своїм рідним і найдорожчим людям – синам. З надією на те, що він залишиться живим!

Ми не маємо права, чуєте? Забувати про святе! Про тих, хто піднявся ангелами до небес, щоб і звідти оберігати нас від біди!  

Герої не вмирають! І слава України буде тоді, коли скінчиться війна і ненаситний звір буде переможений!

Єднаймося! Бо ми українці!

Читайте також:

comments powered by HyperComments