Кажуть, щасливі сім’ї чимось схожі одна на одну, а нещасні – кожна по-своєму. Так само побутує  й думка про те, що успішні люди будуть свої життя за якимись подібними формулами. Щоб це перевірити, варто лишень поспілкуватися з людиною, яка дійсно досягла у своєму житті успіху та визнання.

Повертаючись до витоків

Перший день його  життя був холодним: січнева заметіль  та мороз не обіцяли легкого життєвого поступу новонародженому хлопчині. Та  батькові руки були такими великими і надійними, а мамині очі –   лагідними і глибокими, що немовля пірнуло у вир життя упевнено і  стрімко. Ім’я подарував батько. Назвав Владиславом на честь свого армійського товариша, з яким в Угорщині служив,  пліч-о-пліч долаючи   непрості солдатські будні. І  не прогадав, адже ім’я «Владислав»  – двокореневе і містить дві  життєві програми одночасно – «влада» і «слава».

Усі ми – родом з дитинства…

Його дитинство було таким, що й досі хочеться туди повертатися і подумки, і в снах, і фізично – в буквальному сенсі.  Мала батьківщина – мальовниче село Іркліїв, що на Чорнобаївщині.  Як і всі діти,  щось брав від татка, а щось – від мами.  Пристрасть до спорту (усіх видів спорту!),  захоплення залізяччям, зачарування запахом мастил  і  блиском металу – усе це від батька.  І досі себе називає «заводською дитиною». Жартує: «Як принесли немовлям на територію Іркліївського коноплезаводу, то тільки 5-річним звідти вибрався!». І справді, молода родина мешкала у підвідомчій квартирі цього  заводу, тому дитина оббігала усі його куточки, перебрала пучками усі «залізяки» і встигла на все життя закохатися у техніку.

А от від мами успадкував любов до книги. Пам’ятає великі книжкові полиці у квартирі… Висмикував їх і читав – одну за одною.  Навіть до сільської бібліотеки записався самостійно,  у 5-річному віці: пристав  до сусідських хлопців, звісно, старших за віком, та й пішов за компанію в бібліотеку. Батьки дізналися про цей дивний похід увечері, коли син приніс додому цілу купу книжок. Читати на той час уже вмів, тож поступово їх і перечитав.

Підростаючи, учився від мами не просто гортати сторінки, щоб, зупинившись на останній,  мерщій дізнатися про фінал історії. Ні, читав вдумливо, з олівцем.  Як мама. Це ж у неї – позначки, цитати,  мініатюрні надписи, нотатки, ідеальні конспекти уроків, вдало підібрані афоризми. Це від неї – уміння не вірити на слово, а знаходити істину, докопуватися до глибин і мати власний погляд на речі. А ще – бути небагатослівним, але красномовним і точним у виборі слова. Вона цитувала поезію напам’ять, передаючи цю любов синові. Читав різножанрову літературу, відтак і  тепер, багато літ потому,  на столі голови правління лежить  унікальний діловий записник, схожий на мамин конспект.  У ньому – дрібним  почерком рясніють цифри, плани, імена, схеми, пересипані влучними афоризмами та цитатами. Мабуть,  пощастило тим, хто опиняється  в товаристві такого керівника на ділових нарадах: є що послухати і чому повчитися. І запам’ятається надовго.

Дитячі спогади повертають його  в рідне село, на вулицю, де жив, і на вулицю, де жила маленькою його дружина. Згадує «море» (так у дитинстві називав Кременчуцьке водосховище, на якому любив ловити рибу і купатися). При будь-якій нагоді намагається хоча б проїхатися, оглянути ті місця.  Хто зна, чому? Може, ці подорожі  в дитинство, до витоків, очищають замулену душу від бруду сучасності? А може, невидимими нитками прив’язують до цінностей – неперехідних  і вічних?

Пишається історією свого рідного села, його традиціями,  славними здобутками. Переймається  і долею сьогоденною: допомагає рідній школі, започатковує тенісні та шахові турніри. Відгукується на прохання сільської ради. Любить заходити до Іркліївської  Церкви  – тієї, в якій першою службою було відспівування його покійної бабусі. І маму відспівувати там же,  22 вересня, напередодні учительського професійного свята. Після тієї печальної служби вирішив замовити для Церкви  ікони, яких тоді не вистачало.  І  як наслідок – 5 великих за розміром ікон при вході – нагадування про вдячність Богові і пошану до земляків, на згадку про родину Кулінічів, доля яких міцно пов’язана з Храмом.

Школа – це окрема тема. Це ще одна любов на все життя.  Не тільки тому, що мама була вчителькою. Школу любив за можливість пізнавати нове, за спортивні секції та гуртки, насичене життя,  різноманітні змагання, настанови учителя фізкультури Миколи Миколайовича, ракетомодельний спорт, в якому неодноразово перемагав на Чорнобаївщині.

Великі здобутки починаються з високих мрій

Завдяки Івану Андрійовичу Удоду навчився креслити, конструювати та випробовувати перші авіамоделі і навіть перейнявся задумом здобути професію  пілота. Щоправда, це була вже наступна мрія. Спочатку планував  стати іхтіологом.  Тваринний світ  так-бо захоплював у ранньому дитинстві,  особливо рибки! Акваріуми, книга фантаста  Олександра Бєляєва «Людина – амфібія», спостереження за рибками на «морі» – все це нестримно вабило у незнане майбутнє,  полонило світ дитячої уяви,  породжуючи фантастичні мрії.

Школа Іркліївська тих часів суттєво відрізнялася від сучасних шкіл, де діти  не поспішають навіть прибирати за собою в класі.  Натомість його школа – це передовсім виробнича практика,  відповідальна праця нарівні з дорослими у виробничій бригаді. Пололи буряки, працювали на комбайні  – поруч з  досвідченим комбайнером підбирали валки.  І не дивно: тодішні випускники виходили зі школи справжніми, дипломованими, комбайнерами і розбиралися в техніці не гірш  за деяких дорослих. Тому  в серці дев’ятикласника Владислава зародилася третя, і остання, мрія  – стати інженером. Як батько. Хоч той, до слова сказати, був категорично проти: мовляв, робота надто складна і невдячна, відволікає від сім’ї, забирає всі сили та енергію,  не дає спокою навіть уночі.  Але хлопець залишався несхитним у своїх планах, крок за кроком наближаючи мрію до втілення. Останнє, контрольне, попередження отримав від батька на розі вулиці Володимирівської, що в Києві: «Синку, ти ще й досі не передумав?». Після ствердної відповіді  документи були подані,  а справа життя – започаткована.

Cherchez la femme («шукайте жінку»)

Так, він погоджується з думкою, що за кожним успішним чоловіком стоїть не менш успішна жінка. Його дружина – це спочатку найкрасивіша дівчина в класі, та навіть в усій школі.  Чиєю вона мусила стати? Ну звісно ж, його. Уже тоді  бажав завоювати її. І завоював.  З того часу спливло багато літ. Народилися і зросли діти, з’явилися онуки. Але якби довелося написати її портрет, то писав б тільки у світлих тонах (А в живописі, до речі, він теж непогано тямить: колись учитель образотворчого мистецтва забороняв захоплюватися шрифтами, щоб не збити у здібного учня малярського хисту. Та даремно.  В інституті з групою однокурсників навіть ілюстрував книгу свого викладача).  Світлі фарби для портрета дружини – то високе визнання  її ролі в житті. Каже, що вона «заповнює» його вщент. Дає повноту в усьому, тому  і проживає дні повноцінно, незважаючи на всі перешкоди чи негаразди. А ще називає її «бджілкою». І працелюбна, і моторна, і відповідальна, і мудра, а головне – приносить мед, а не гірку отруту.

Якби довелося за помахом чарівної палички переписати життя, то нічого не змінював би. Сприймає таким, яким подарував  його Господь. Єдине, про що шкодує, – не в змозі повернути час, коли доньки були маленькими і змінювалися так швидко, що за роботою не встигав набутися з ними. «Ішов з дому – вони ще спали, а повертався – уже спали. Добре, що дружина, як добрий посол, була поряд з ними і переповідала найпрекрасніші моменти їхнього неповторного  дорослішання».

Про тих, хто ішов поряд…

Найбільше задоволення у житті отримує від спілкування з  ледь знайомими, але мудрими, людьми та близькими друзями. А ще – від  перебування на природі. Не менше – від реалізованих задумів та виконаної роботи.  Він подоланих вершин. Він нових вражень та знайомства з іншими культурами.  На прохання  вибрати щось найбільше  просить вибачення, бо не може: жити потрібно повноцінним життям, отже, задоволення можна отримувати від усього на світі.

Значно більшої насолоди зазнає, даруючи подарунки, ніж приймаючи їх. Не лукавить: отримувати також  приємно, якщо дарунок від серця. Сам же до процедури  вибору подарунків ставиться виважено і відповідально, тому діти, онуки, друзі завжди чекають від нього сюрпризів, бо вже звикли, що по-іншому він  жити не вміє і не хоче. Як у поезії: «Бо що то є життя, якщо не труд до самозабуття. не щедрість рук і не самопожертва?».

У дружбі він – постійний, хоч, зізнається, в цьому є прихований недолік. «Буває, звикаю до людини так, що починаю ідеалізувати і відмовляюся помічати очевидні речі, а варто було б…»

Від друзів очікує щирості. Цитує Наполеона: «Боятися слід не тих, хто з вами не погоджується, а тих, хто боїться вам про це сказати відкрито».

Не зміг би простити друзям підлості і лицемірства. Втім, подумавши,  все-таки додає: «Мабуть, з часом  простив би, але після цього залишив би на відстані».

Правда у кожного своя, та Істина –одна

Можна багато говорити про досягнення цієї людини на роботі, в особистому житті, в громадському, віднедавна – в політичному. Та є дещо, що вирізняє його і як людину, і як керівника, і громадського діяча. Це  виняткова скромність. Чим зумовлена така поведінка? Чому вважає себе найстрогішим собі суддею? Чому сумління його живе і судить так, що навіть «дружина не журить, бо знає, що сам себе за помилки та недоліки загризу»?

На тумбочці  біля його ліжка – Новий Завіт. З-поміж чотирьох Євангелій улюблене  – від Луки. Скільки б разів не перечитував його – відкривається щоразу по-іншому. І все там написане,  особливо притчі – то велика Істина. Правда про людину  для її щоденного життя. Тому, спілкуючись із Богом, просить для України здорового глузду і мудрого керівництва, для свого народу – покаяння, для підприємства – стабільності, а для діточок та онуків – щоденної охорони.

І в цьому – формула успіху  Владислава Кулініча, депутата Черкаської обласної ради, голови правління ПАТ «ЗМК», надійного друга та партнера, вірного чоловіка,  турботливого батька та  люблячого дідуся, який вважає себе звичайною людиною не без недоліків. Чоловіком, що любить життя і  цінує людей, дарованих йому Богом. А досягнення, переконаний, приходять тільки вслід за сумлінною працею і відповідальністю перед Творцем та людьми.