Нещодавно я побувала в Мінську й випадково потрапила на очі журналістам, які цікавилися в перехожих: що їм подобається в білоруській столиці? Не задумуючись, я відповіла: «Вражає чистота цього міста: охайні вулиці, зупинки, набережна». – «Ну ось. І ви про те саме, – сказав журналіст.  – Усі так говорять. Невже там, звідки ви приїхали, так брудно?»

Тоді я задумалася про те, що Київ може мати хоч у сто разів більше культурних історичних пам’яток, ніж Мінськ чи якесь інше місто, а проте якщо він зустріне гостя з іншої країни обклеєними зупинками й брудною набережною, враження буде зовсім не те, на яке заслуговує «мати міст руських».

У рейтингах оцінювання міст за якістю проживання чистота вулиць посідає не останнє місце. Чистота чи забрудненість міста свідчить насамперед про людей, які мешкають у ньому, а ще – це лакмусовий папірець діяльності міської влади.

Приміром, Чернівці. Чистота буковинської перлини донедавна була однією з візитівок міста – у центрі  навіть встановили оригінальний пам’ятник трояндам, які замітають вулиці. Одразу з’явилася легенда про те, що на вулицях, виметених трояндами, дозволяли ходити тільки без взуття. Так формувалося враження – ні, не про місто: про людей – інтелігентних, культурних, вишуканих. А яким іще жити в такому розкішному й старовинному місті? І хоч головні приваби міста, як-от Чернівецький національний університет чи Оперний театр існують уже давно, армію туристів вони привабили тільки після того, як за Чернівцями закріпилася слава дивовижно чистого міста, яке може гідно прийняти відвідувачів. Так само сталося із іншими містами – особливо показові в цьому ракурсі Вінниця й Івано-Франківськ.

Усі згадані міста – це обласні центри, обличчя країни. А містечка й села – це її, країни, руки. І вони теж мають лишатися чистими. Як Золотоноша, яка продовжує перероджуватися з нічим не примітного районного центру на затишне містечко європейського зразка. Чистота його вулиць свідчить не тільки про рівень роботи міської влади, але й про культуру містян.

Упродовж багатьох років у різних куточках Золотоноші розросталися непролазні хащі, які частково перетворилися на стихійні звалища, а подеколи й стали прихистком для значно небезпечніших для суспільства явищ. Нарешті, засукавши рукави, працівники належних служб поволі дають раду цим нетрям, залучаючи до дій і мешканців. Уже традиційні суботники помітно змінили на краще образ міста, але ініціативність самих золотонісців, заради безпеки й комфорту яких території й розчищаються, явно поступається активності комунальників і керівництва Золотоноші. Про це свідчить досвід прибирання «свайного поля» біля будинку на Комунарівській, 1, коли до прибирання території, окрім працівників «Водоканалу» й міської ради, долучилося тільки троє людей. При цьому нарікання на занедбаний стан згаданого поля звучали від суттєво більшої кількості людей.

Загалом, це чудово, що міська влада реагує на виклики мешканців. Ба навіть випереджає ці виклики. Це справді по-європейськи, коли пліч-о-пліч заради загального блага працюють мер чи його уповноважені і жителі цього міста. І справді сучасно звучить заклик, що треба будувати місто своїми руками, – тоді й здобутки цінуватимуться вище, і вага відповідальності не виявиться тягарем.

Прикро, що попри очевидні зміни, не всі жителі міста прагнуть зберегти позитивну репутацію Золотоноші. Зранку може відбутися черговий скромний суботник, до якого долучаться троє людей, а вже увечері після концерту цілий натовп засмітить до непізнаваності одну з площ. Усе це – у межах одного міста. Зранку й удень це місто проживе як європейське: його мешканці підхоплять ініціативу суботників, розчистять територію і відчують задоволення від власної діяльності, від успішного діалогу з владою, від своєї значимості в житті цілого міста. Незбагненним чином вечір у Золотоноші розгорнеться  за іншим сценарієм –  Хрещатика після новорічної ночі.

Золотоноша – це не те місто, де трояндами замітають вулиці. Натомість ними милуються, прогулюючись по довгій сонячній алеї. Для того, щоб насолоджуватися трояндами, свого часу треба було розчистити територію, розбити клумби, та, найперше, підготувати свідомість містян до того, що зміни починаються із них самих. І хоч спочатку без крадіжок кущів не обійшлося, алея досі квітне і пахне. А золотонісці вчаться цінувати свою трояндову алею. І тому для найсвідоміших із них – не проблема в разі необхідності взяти до рук сапу й граблі, щоб троянди не загубилися в бур’янах.

Тетяна Синьоок,
журналіст газети “Літературна Україна”,
випускниця гімназії