Війна. Таке страшне слово. Ще донедавна, коли ми вимовляли його, то найчастіше згадували далекі події Другої світової війни. Але якось дивно, неочікувано війна увійшла в наше сучасне життя. Учні та вчителі шкіл неодноразово проводили зустрічі із воїнами АТО. Згадували тих, хто ціною власного життя захищає наше спокійне життя, тих, хто, ризикуючи собою, переправляє гуманітарну допомогу на передову, тих, хто рятує хлопців із полону.

16 вересня у СШІТ № 2 відбулася ще одна зустріч з неординарною, різнобічною людиною – Валерієм Макеєвим, автором книги «100 днів полону або Позивний «911». “Це розповідь про паралельний вимір, який існує в нашому світі за кілька сотень кілометрів”, – так написано в анотації до книги-сповіді. Такі ж слова в першу чергу приходять на думку кожному, хто її прочитав.

Валерій Макеєв – не лише письменник і музикант. Він – волонтер, громадський діяч і просто патріот своєї Батьківщини. І… що надзвичайно приємно – випускник СШІТ № 2. Він – людина, міцна духом, котра, потрапивши у полон, вижила в нелюдських умовах, не зламалась, а, повернувшись додому, написала сповідь про свої поневіряння. Він вижив, повернувся і… написав про це. Дискусійно, суперечливо, нетипово, але чесно. Автор книги зазначив, що не міг не писати про своє перебування серед бранців у терористів, і задоволений тим, що його книга отримала суспільний резонанс.

Особисто познайомитися з Валерієм Федоровичем, поспілкуватися з ним і послухати його розповіді про так званий паралельний вимір мали змогу всі учні 5-11 класів. Зустріч-презентація пройшла у три етапи. Першими мали честь вітати Валерія Макеєва учні 5-А, 8 та 9 класів. На зібранні були присутні також педагоги-організатори усіх шкіл міста. Представила гостя Оксана Заєць, яка коротко розповіла про шкільні роки “Позивного 911”, про його невгамовну натуру та організаторські здібності.

Дев’ятикласник Максим Васильчук та учениця 8 класу Анастасія Луцик поділилися цитатами з книги, які найбільше закарбувалися в душу. Зокрема: “Людина є тим, про що вона думає”; “У яку ситуацію не потрапив, завжди треба відчувати себе людиною”; “Цінуйте дружбу. Цінуйте все, що дає на м Бог. Кожен день. Кожну годину. Навіть похмурий ранок. Він може бути таким, тому що ми його таким бачимо. Але за хмарами – сонце”. Владислав Придибайло подякував Валерію Макеєву за те, що він є, що робить таку тяжку справу і завдяки таким, як він, у кожного полоненого є надія і шанс на звільнення.

Оскільки гість прийшов з гітарою, то його попросили виконати пісню. Валерій Федорович виконав твір про війну, а потім подарував школярам на пам’ять диск з власною музикою та піснями.

Друге зібрання об’єднало учнів 5-Б, 10 та 11 класів на чолі з класними керівниками, адміністрацією школи та гостями – завідуючою міським методичним кабінетом Наталією Строкань та директором третьої школи Лариси Павленко. Класна аудиторія ледь вміщувала усіх бажаючих послухати автора. Розпочали зустріч учні 11 класу. Ірина Іванова розповіла, що автор написав сповідь про перебування за гратами на воєнному Сході України, де не діють жодні закони й правила, а все будується винятково на людських стосунках. “Цей текст – це пам’ять. Це також пам’ять для внучки Марійки. Для світлого й мирного майбутнього її та всіх українських дітей”. Іра поділилася з присутніми, що найбільше її схвилювали слова: “Перші вичитки-поради поставили ключове запитання: “А чому ти не показуєш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими? – Дивний феномен. Не можу. Знаєте, чого понад усе прагнуть полонені там? Щоб їхні родини не знали про ті важкі страждання, які доводиться витримувати в полоні. Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невідомо й незрозуміло… Цей “дощ материнських сліз” надовго…”

Потім слово взяв Євгеній Луганський. На нього найбільше враження справили розповіді про допити бранців, що здійснювалися не тільки професійними “катами”, а й професійними психологами. Про перебування в камері з купою несподіванок не тільки від наглядачів, а й від “зальотних” ополченців, які щохвилини могли розпорядитися, як саме закінчиться твоє життя. І про те, що в будь-якій ситуації варто залишатися людиною.

Наступним поділився з присутніми враженнями Віталій Луганський, якого найбільше схвилювала розповідь про визволення з полону авторового земляка – Хлопчини Святика. А також епізод, який описує зустріч Нового року на окупованій території, коли всі присутні “під бій годинника” виконали “Ще не вмерла України” з рукою на серці.

Валерій Макеєв плавно підхопив розповідь учня і повідомив усім присутнім про те, що скрізь є гарні люди, які завжди готові тобі допомогти. Про свою діяльність як волонтера, про те, що не дарма і, як вичвилось згодом, символічно отримав позивний “911”. Потім автор перейшов до спогадів про шкільні роки, улюблених учителів… А наприкінці зустрічі під гітару виконав “Как молоды мы были” та власну пісню про свій рідний випускний клас. Учням та вчителям ще довго не хотілося відпускати гостя, проте він поспішав на наступну зустріч до 6- та 7-класників. Провели Валерія Макеєва гучними оплесками.

У наступну аудиторію, крім школярів, послухати автора прийшли бібліотекарі усіх шкіл міста. Зустріч відбулась у формі діалогу. В першу чергу гість запитав, якою зброєю можна досягти миру? Дехто називав автомат Калашникова, Дехто МПК…, а шестикласник Владислав Пікінер відповів: “Любов’ю”. Валерій Макеєв був зворушений правдивістю і глибиною думок дитини, тому подарував Владиславу власну книгу з автографом.

Семикласник Віталій Янковський запитав, чи вдалося Валерію Федоровичу врятувати усіх задуманих на той час полонених. У відповідь почув, що саме під час однієї з операцій визволення його самого було захоплено в полон. Потім автор розповідав цікаві випадки з часів свого ув’язнення, як його після інфаркту фактично “вилікував” лікарняний кіт, як взагалі люди й тварини дружать на війні тощо.

По закінченню виступів Валерій Макеєв ще раз зустрівся з одинадцятикласниками, кожному особисто подарував свою книгу, лишивши на форзаці іменні побажання й автограф. Сказав, що діти мають ясні очі й добрі серця, і ради цього варто терпіти й боротися.