“Вважаю себе людиною, яка просто дуже хотіла жити”, – інтерв’ю з Геннадієм Путинцем [Частина 2]

геннадій-путинець

У першій частині матеріалу нацгвардієць Геннадій Путинець познайомив читачів з перипетіями та складним ланцюжком щасливих випадків, що спіткали його протягом двох діб виходу з терористичного оточення.

Сьогодні герой розповість про період лікування, бюрократію на фронті, матеріальне забезпечення та звичайний людський героїзм.

Про госпіталь:

Спершу потрапив до Харківського шпиталю ЗСУ. Він вважається одним з найкращих в Україні. Чесно кажучи, мені дуже поталанило, що опинився саме там. Ставлення медперсоналу, обслуговування, забезпечення ліками – все на рівні! Ті самі волонтери на території. А вони дуже важливі там, адже такі, як я, приходять туди без нічого. Одяг, котрий дві доби бачив все, просто викидається, там вже нема що навіть випрати. От і волонтери забезпечують максимально – від шкарпеток до зимового одягу. Щодня в палату заходять зі словами «хлопці, що вам потрібно – чай, кава, цукор, напої, вода – звертайтесь». Я пролежав там три тижні і зовсім не шкодую.

Вакарчук приїздив у шпиталь. Просто завітав у гості, ходив палатами. До нас зайшов. Хтось мені ставив питання із знайомих: «а він шось вам привіз? Міг би й привезти…». Як на мене, не так потрібні подарунки, як увага. Людина приїхала, посміялась, пожартувала з нами, сфотографувалася – ось це додає позитивних емоцій.

Наступні 2-3 тижні я провів у шпиталі МВС, у своєму відомстві. Знаєте, коли я дізнався, хто ж мій лікар? В останній день перебування! Там ставлення «на нулі» . Їжа – це ж взагалі жах! Каша без нічого, просто однорідна незрозуміла маса. Від колег за нещастям аналогічно не чув жодного позитивного відгуку.

Про героїзм і жагу до життя:

Себе героєм не вважаю. Зустрів свого знайомого у відпустці після Кримського. Він каже: «ти для мене герой. У мене не вистачає мужності відправитись туди!». Для когось герой, для когось… Є, виявляється, такі, що рахують мене за дезертира. Втік я, мовляв. Не дай Боже кожному так втікати!

Вважаю себе людиною, яка просто дуже хотіла жити. Було складно ці дві доби. Більше – морально. Я боявся, що стечу кров’ю. На другий день, коли вже доходив до наших, дуже хотілось пити. А я ж навіть не міг нахилитися, аби дістати та пожувати сніг. Усвідомлював – якщо ляжу, то вже не встану. У мене ж собою не було нічого, все згоріло у машині. Навіть не перев’язаний був. Сісти та просто відпочити? Розумів, що це мінус декілька хвилин мого життя.

Про кулю, яка мала стати фатальною:

Медики оцінювали стан, як тяжкий. Коли зробили знімок у Артемівську, лікар сказав лише здивовано: «о-о-о, братуха, так в тебе тут серйозна куля сидить!». Не 5,45? Каже, ні. Виявилось, що влучила у мене 7,62, бронебійно-запалювальна. Той хірург, що робив операцію, наголосив , що  я «в сорочці» народився. І це справді так.

По-перше, куля зайшла коло хребта, не зачепивши його. По-друге, не зачепила жодного нервового сплетіння, хоча їх саме там дуже багато. По-третє, вона була на вильоті, силу свою загубила. По-четверте, зламала мені таз, але лишила цілим суглоб. По-п’яте, не загорілася в мені, а мала б. Ось так, і в Оборонпромі РФ, виявляється, є брак. І найголовніше – там пролягає велика аорта. Це просто диво, що куля пройшла впритул неї і не зачепила. В інакшому випадку мені б ніхто не допоміг, бо ця аорта навіть не шиється. Я б стік кров’ю за 2-3 хвилини. Поталанило. Щось я в цьому світі мабуть ще не зробив…

Про бюрократію:

Статусу учасника бойових дій досі нема. Але роблять… Наша бюрократія скрізь і в армії вона проявляється в першу чергу. Як закидати туди нас – це хутко. А щоб потім чимось допомогти… Статус, соціальні виплати – ніхто ще жодної копійки ніде не отримав. Ні пільг, нічого.

Звісно, у військовій частині є підтвердження, що я був там, що був поранений, але на руках не маю жодного папірця. Бюрократія перемагає скрізь!

Не знаю, може вони там на таких, як ми – поранених та вбитих – щось і економлять, чи до кишені  кладуть. Але факт залізний – якщо в тебе нема доказів перебування і поранення у зоні АТО, ти не отримаєш нічого.

Про слідство:

Як доводити? Вони опитують свідків. Якщо було б отримане поранення  кудись в руку або ногу, то  довести, що це не умисно, якщо в тебе немає свідків, дуже складно.

За тиждень після операції, почалось розслідування моєї справи, приїхала людина з якогось там відділу охорони праці, чи щось таке… коротше кажучи, як раніше був у армії в кожній частині «особіст».  А шо? А як? А де? А коли? А свідки є?! Я дивлюсь на нього і кажу: «ти чи дурень, чи що?».

Якби це ще була куля 5,45 та й в ногу або в руку, тоді так, розумію, що все може бути. Наприклад,  вистрілив сам, або друга попросив «стрельни мені сюди і все, я додому поїду». Я б це ще зрозумів. Але коли куля зайшла ззаду, а це був скоріш за все ПКМ… Як мені треба було зігнутися, щоб самому собі з тилу вистрілити з кулемета?

- Якщо хочеш свідків, поїдь в Дебальцево, їх там оно тисячі тепер бігають! Шукай там!

- Ну ви зрозумійте, ми ж розслідування ведемо, ми повинні знати…

Ось так і доводять хлопці. Якщо немає свідків, або поранена рука чи нога, та ще й куля 5,45, то довести відсутність факту навмисності складно.

Один такий лежав зі мною в госпіталі. Він на САУ заряджаючий. Просто злетів з броні на швидкості: під час повороту стало «нести» машину. Злетів і зламав обидві ноги. То в нього зараз зовсім інша історія! Довести, що він не п’яний був, що сидів нормально, нелегко.  Він зараз має страшні проблеми.

Про «ватне» населення:

Хорошого там зовсім немає нічого. Ставлення народу? Місцеві? Ось він стоїть і тобі в обличчя усміхається, а в кармані дулю тримає.

Найяскравіший приклад – залізничний вокзал у Дебальцево. Ми зайшли туди, прийшла якась директор чи начальник і почала відчиняти нам двері. А вокзал має два крила. У другому (на третьому поверсі) зроблений готель. І там доволі гарні номери. Вона нам не відчинила те крило. Прийшла і з презирством заявила «ви тут не відчиняйте, і там теж». Тут касу не чіпайте, бо у нас секретні документи, а там готель.

Ну та звісно, що ми б нікуди не полізли. Але сказати чесно? Дуже шкодую, що ми той вокзал не спалили. А чому – зараз дізнаєтесь. Ми не відчинили жодні двері, нічого не зламали. А потім, в госпіталі, дивлюсь у інтернеті російські новини. Показують Дебальцево після окупації, залізничний вокзал. Стоїть ця ж велика начальниця і розпинається: «Сволочи, вот они здесь все розламали, растрощили. Я не знаю, как они вообще его не сожгли. Вот здесь они сидели, водочку попивали! А вот здесь я их просила не открывать, а они все раскурочили!».

Найсмішніше те, що аби ми справді відкрили ті приміщення, то загинули б там. Того дня, тільки-но вона пішла з вокзалу, за півгодини почали нас з мінометів обстрілювати. І так цілу ніч. Вранці ж «град» влучив точно в будівлю. Згаданий третій поверх майже повністю «розносить»,  а одна ракета лягає якраз біля кас дальнього слідування, де вона просила не відчиняти. Хотілося б ще раз потрапити до Дебальцево та подивитися їй в очі.

Про українське населення:

Були й такі, що нас підтримували. У Кримському ми три дні нікого не бачили, жодної живої душі. Думали, що взагалі людей там нема. Як виявилось, майже у кожному будинку хтось сидів. Боялися. Всіх. Коли ми виходили звідти, пів села вийшло проводжати, люди справді плакали.

Вони нас підгодовували періодично: то молока дадуть, то якусь там курочку зарубають, качку, то яйце принесуть. І ми з ними теж ділилися. У нас, грубо кажучи, був бартер. Лишаються крупи, тушонка чи консервація  – все віддаємо місцевим.

У Лисичанську поїхали щось собі докупити. Заходжу до аптеки, купував собі ліки. Стоїть жінка: «Бідні хлопці, давайте я за вас заплачу!». Насилу вмовив її нічого не давати. Виходжу з приміщення, бабця приблизно років сімдесят: «Сволочи, братоубийцы! Вам не стыдно?».

Про міжусобні війни терористів:

Взагалі там складно розібратися. Про ДНР і ЛНР ви чули, це зрозуміло. А таке формування, як козача народна республіка? Стаханівська народна республіка? А вони існують.

Ці козачки – вони воюють взагалі проти всіх. Особисто сам чув декілька разів, коли в Сокольниках (1200 метрів від українських позицій, зовсім поруч – вони бачать нас у бінокль, ми їх) в рупор чеченці кричали «русские сдавайтесь, вы окружены!».

Або населений пункт Фрунзе.  Теж там, але трішки збоку.  Там козачки стояли. То рецепт простий – 4-5 залпів по Сокольникам, 4-5 – по нам. І так всю ніч. І у відповідь також 4-5 залпів по Фрунзе, 4-5 – по нам.

Про забезпечення:

Чи довго це триватиме, питання не за адресою. Це до нашого керівництва. Їм вигідно, вони на цій війні заробляють не те що мільйони – мільярди! В кожного з вас вираховують гроші на так званий військовий збір. Півтора відсотки. І з нас вираховують. Ми там, а з нас вираховують! Де ці гроші? Що нам видала частина? У серпні, коли мобілізували, дали нову форму, нові берці, автомат. Все! У Харкові видали «броніки», каски (тим, у кого немає. Я свою мав), на морози додатково зимові штани (більш-менш теплі), бушлат і зимове взуття… гумові чоботи. І все. Шапок на зиму не дали. Пропонували «ушанки». Після наших пропозицій наочно показати, як натягнути каску на неї, більше не пропоновували.

Приїздив генерал до нас. Це ми в Обільному якраз стояли. Не пам’ятаю прізвище, а якби й пригадав, то все одно б не сказав. Фразу «я генерал, я могу себе позволить» я почув разів з десять, не менше!

- Вот эту форму, что на мне, я сам себе пошил. Я генерал, я могу себе позволить. […] Я могу себе позволить выпить рюмочку рома с сигарой. Я генерал, я могу себе позволить.

Але коли ми йому поставили питання, чи можна бодай щось вигадати з приладом нічного бачення, не кажучи вже про тепловізор, то відповідь отримали чітку – «денег нет и не будет, потому? если у вас есть возможность связаться с волонтерами, связывайтесь, пускай они вам привозят».

Ось так ми й стояли під Кримським, наче сліпі кошенята. Ще й ночі там не такі, як у нас, коли зірочки та місяць хоч трохи освітлюють місцевість. Там темінь суцільна. Як сніг випаде, більш-менш нормально. А під час слякотиння – ховайся. Вони нас бачать, а ми –  ні. Бо в них є тепловізор і прилади нічного бачення. У нас нема нічого. Зайде він зараз на висотку, стане на неї, поставить АГС, «гахне» і все – блокпоста нема. А ми навіть не побачимо, коли вони зайдуть туди.

Де ті гроші? Куди вони зникають? Ось випустили нову форму. Де вона? Цирк!

Про волонетрів:

Коли ми стояли у Кримському, то до 9 грудня до нас не їздили взагалі. Бо це передова. Туди не їздив ніхто. Там одна єдина дорога йде, полями. Варто не в той поворот заїхати,  як сепаратистам все і віддасиш.

Після початку перемир’я «лупили» по нам, звісно, але значно тихіше стало. Почали навідуватися і до нас. Не часто, але приїздили.

Знову ж таки, не все так просто. Волонтерів не так багато, їх на всіх не вистачить і це не просто – заїхали-пороздавали. Це якщо в когось є знайомі якісь там, то після попередніх домовленостей та запитів щось привозиться.

Одного раз до нас приїхала на блокпост волонтерська група «Антитіла». Привезли дуже хороший тепловізор, вартісний. А на додачу – великий чан олів’є і майонез окремо. Плюс цукерки, печиво тощо.

Тепловізор виручав! Із Сокольників до Кримьского щоночі лізли до нас. Там же як – половина поля в наших мінах, половина – у їхніх. І вони щоночі щось знімають, щось додають…  Ми тільки-но приїхали туди, то під час першого ж чергування відбили одного – за 20 метрів від позицій з «мухою» стояв. Житель Іркутська, до речі.

Про перемир’я:

У відповідь, звісно ж, стріляли! Ну а чого я буду стояти? Хоча справді зауважу – важку артилерію ми не використовували. Щоправда, і їхні «гради» теж мовчали, тільки перед новим роком тричі «лупонули». Але періодично мінометами обстрілювали, «саушки» працювали.

Ну а наші що? З АГС могли «увалити», наприклад. А якщо вони йдуть, я буду спостерігати? Він прийде мене і заріже? А я не буду стріляти? Наша задача – тримати позицію! От ми її втримали. Лізуть – отримують. Не лізуть – ми мовчимо.

Хоча лунали й накази дивні. У нас був один командир – молодець, справжній бойовий офіцер. По рації центральна база передає, що для того, аби відкрити вогонь у відповідь, треба доповісти командиру угрупування. Той старший і відповідає: «Угрупування чого – ЛНР чи ДНР?!». Пауза хвилинна… В якому сенсі? Якого, каже, угрупування, якщо я тут старший? По мені будуть стріляти, а я буду з вами зв’язуватись і питати, чи можна відкрити вогонь, чи ні?!

От таких командирів було б більше. Він ні з ким не радився, не питав. Методика проста: лізуть – «валіть», пацани!

А багато було таких, яким сказано не стріляти, то й вони не стріляють. У них під носом, за сто метрів від позиції «сепари» будують блокпост, а вони стоять і дивляться. Я вважаю, що це неправильно!

Про патріотизм:

Мій батальйон відсотків на 90 складався із жителів західної України. А там хлопці дійсно патріоти. Зараз пішла наступна хвиля – південь, центр. Я дивлюсь на них – патріотизму нуль. От чому вони туди приїхали? Попиячити і все! Галичани ж молодці. Вони голову покладуть, але країну втримають!

Про моральний дух:

Якщо ти на передовій, не можна падати духом. Якщо почнеш забивати голову – а що буде, а якщо вб’ють, а якщо те, се – пиши пропало, ти морально вбитий. Одне одного підтримуємо жартами. Ми цілодобово там сміялися. Не можна занепадати духом. Бо після Дебальцево два-три хлопця з нашої частини забрали в «дурдом». А скільки стало діабетиками на нервовій системі, жах!

Про повернення:

Чи хочу повернутись, зараз не можу сказати. Взагалі-то, так. Але, якби до нас держава ставилась трішки краще, то там бажаючих було б значно більше.

По друге, аби наша влада не наказувала постійно відступати, то ця війна скінчилася б ще в квітні минулого року. Навіть з тим озброєнням, котре маємо, ми стоїмо. І нормально стоїмо!

Повернувся б… проте, дивлячись на це все, на твій статус «ніхто», на те, як нас туди закидають просто «на м’ясо», а потім ще й довести щось нереально, то через це бажання і нема.

Ну а так, тут і розмовляти нема про що – демобілізація в серпні, а до того часу я точно не встигну «вичухатись».

Спілкувалися Сергій Марченко та Ольга Климченко (редакція Золотоніського міського радіомовлення)
Окрема подяка за організацію інтерв’ю волонтеру Комітету сприяння обороні України, спортивному журналісту Анатолію Янголю та братові нашого героя, директору Музичної школи Ігору Путинцю.

comments powered by HyperComments