“Йолка повертається” – від праведного гніву до політичного передвиборного цирку

Як і завжди трапляється в історії нашої багатостраждальної країни, в результаті будь-яких праведних дій українців, рано чи пізно на передній план вилізають пройдисвіти та політичні шахраї. Ті, хто маючи образу на власне життя через нереалізованість, раптово відчувають себе месіями, які точно повинні керувати.

Не став виключенням і наш трагічний Майдан. Так, на жаль, він народив не лише героїв, котрі навічно увійдуть до кривавих шпальт української слави. Жертвами аборту Революції Гідності стали і різноманітні клоуни, що заполонили простори усіх регіонів України. Десь більше, десь менше, але суть одна – всі ці клоуни відверто “просрали” безцінні здобутки зимових протистоянь у центрі Києва. Всі ці “херої”, раптово ставши свідомими громадянами, ще тоді, навесні 2014-го, замість розбудови реального громадського активізму, воліли формувати на своєму обличчі пафосний вигляд та уявляти і представляти себе іншими, “цвітом нації”.

Не оминула така біда і Золотоношу. Навіть більше, дуже не оминула. Карма якась на цій Золотоноші після Майдану. Раптово виявилось, що наші месії – це команда бариг різного штибу та всілякі незрозумілі особини, що, за великим рахунком, нічого особливого в плані громадської активності за своє життя не зробили. Так, можна зараз апелювати з піною у рота про волонтерство і тому подібні речі. Але не треба. У нас півкраїни волонтери, і це гордість, справді. Проте не привід для ваших істеричних вигуків.

Це декілька років тому я зненавидів політикум нашого обласного центру – Черкас. Особливо опозиційного (на той час) спрямування. Це формація, яка, грубо кажучи, нічого окрім бухла і порожніх епатажних акцій, від яких екстаз з’являвся тільки у безпосередніх учасників, нічого корисного не робила. Лише сварки, домовляння, корисливість, вигода і надія на те, щоб колись таки урвати шматочок “кормушки”. Ні, навіть не для власного збагачення. А просто. Бо еліта нації. Самовигадана, звісно.

Тому й відійшов від того театру абсурду, від тих всіх опозиційних царьків назавжди, аби зайнятися справді корисною, небезпечною, але дієвою роботою. Без будь-яких зазіхань на будь-які посади чи гранти від багатих “папіків”. Помилка? Можливо. Я втратив багато. Десь втратив кар’єру, десь набув проблем у особистих справах, але не втратив совість.

І так само, декілька років тому, я радів і дивувався водночас, що дивовижним чином весь цей політичний цирк не зачепив Золотоношу, яка стала мені рідною. Дійсно, всього лише 40 кілометрів до того Мулен Ружу, а чомусь тихо. Так, час від часу деякі тут газетки роздавали та оптимістичні партійні звіти строчили. Не більше.

Все змінив Майдан. При чому дуже швидко змінив ейфорію від очікуваних перспектив на повне усвідомлення нашої подальшої “сраки”. Буквально на перший день після втечі “золотого батона”. Стрімко. Достатньо було лише подивитись на наші нові обличчя, які мали викликати гордість за націю.

Як в Черкасах, так і в нас сценарій був схожий – відразу повилізали із шаф старі скелети, всі політичні пристосуванці, в яких не вистачить пальців, аби перерахувати партійні квитки. Прикро було навіть не через це. А через те, що ці народні че гевари приватизували право на так звану “думку народу”. Відтепер народ – це пару десятків недоактивістів, які вчора за бабло носили “манішки” різних партій, а сьогодні – так звана еліта.

А якщо не згоден з “думкою народу”, значить ЗРАДА! Значить НЕ ЗА ТЕ СТОЯВ МАЙДАН. Значить МИ ВАС ВСІХ ДІСТАНЕМО Я КЛЯНУСЯ!

І все б нічого, мало тих клоунів по всій країні, котрі сидять в імпровізованих штабах та роблять вигляд, що змінюють історію країни. Та попереду ж місцеві вибори. А повернутись декому до “кормушки” ой, як хочеться!

Теж особливої уваги звертати на тих, хто вариться у власному соці, потреби не було. Ну так, час від часу щось там намагаються кричати. Коли просиш у них факти і висловлюєш готовність висвітлювати їх від реальних осіб, “морозяться” та поза спиною булькотять про цензуру (так-так, якщо треба буде, нагадаю декілька історій, як ваші адепти виходили на мене). В принципі, все типово для України. Звично. Ще від 2004 року, коли більшість подібних діячів і увійшли до “великої” політики.

Навіть увага не зверталась на примітивні смішні спроби ведення інформаційної політики. Ось це і стало особисто моєю професійною фатальною помилкою. Працюючи на ниві опозиційної інформаційної роботи під час влади регіоналів, детально вивчаючи тему відомих методів інформаційного впливу потім, мило посміхаючись на криві агонії майбутніх (не дай Боже) місцевих правителів, не врахував одного – як в не зовсім правильний бік змінилась частина нашого населення.

Всі ми сміємося з “рашки”, з росіян, з їхньої зазомбованості, “кисельовщини” у ЗМІ і т.д. Смішно ж, справді. Ну тупі росіяни. Не те, що ми! Ми ж не такі. Ми ж українці! Ми ж розумні, правда? Правда. Тільки роблячи безпосередні аналізи телевізійних новин на методи пропаганди чомусь виявляється, що Україна не так вже й відстає від ворожого сусіда. Але то таке, то війна, яка десь щось та й виправдовує. А ось аналіз будь-яких так званих медіа-ресурсів, причетних до українських місцевих політиканів, взагалі викликає будь-яку відразу до цієї гнилої громадсько-політичної системи.

Пробував. Пробував не раз аналізувати для подальших дослідницьких робіт такі джерела. Гидко. Не витримував. Ну це ж очевидно, які аналізи. Для мене це очевидно, як виявилось. Адже, насправді, у нашому постмайданному суспільстві виникла нова формація співвітчизників – українці кухонні. Це ті, в кого при слові “зрада” відразу стають круглими очі, а руки так і просяться натиснути “лайк” у соцмережах. Ібо доколє! Паразитують на народі. Не біда, що народ втратив все, що міг за півтора роки. Не біда, що реально страшно пробувати щось змінити на вищому рівні. Точніше біда. Тому й шукаємо місця, де на так ніжки трусяться. Де можна покричати, де можна пошукати помилки інших задля власного задоволення, де, в кінці кінців, можна і собі щось урвати. Ми ж месії, йо-майо.

Хто ж знав, що значно цікавіше не підняти свою патріотичну “сраку” для чогось корисного, а вестися на примітивний популізм вчорашніх “бариг” і пристосуванців, деякі з яких колись втратили доступ до “кормушки” і дуже цьому факту засмучені.

Знаєте, я приїхав до цього міста у 2009 році. Ще за “корпанських” часів. Тоді зробив це вимушено і відверто не любив ваш райцентр. Із столиці, яку освоював в ті, золоті докризові часи, я потрапив до відвертого болота, де біля дитячого садочка “Сонечко” півроку лежала кучугура сміття в декілька десятків квадратних метрів, а парк нагадував такі джунглі, що страшно було заходити туди навіть вдень. Де будь-які дрібні посади у будь-яких держустановах купувались за тисячі гривень, а про сферу комунальних взагалі можна було і не згадувати.

І я люблю це місто зараз. Безмежно люблю. І знаю, що живу там, де комусь не байдуже і там, де при великому бажанні можна вирішити на користь громади все. Варто лише почухати, як я казав вище, свою патріотичну п’яту точку. Але ж так не цікаво, правда? Значно цікавіше наплювати на все і в стилі сумнозвісного Білого братства в істериці битися об асфальт за священні ялинки.

Я одне зрозумів: та ніфіга ви, друзі, не відрізняєтесь від російського бидла. Що ті придурки ладні відмовитись від усього заради “духовних скрєпов”, ці наші хомо електоратус краще в лайні житимуть, але “ялинки падли не чіпайте”.

Найцікавіше ось що – на моїй пам’яті є принаймні два громадських слухання у 2014 році з приводу майбутнього площі та тоді ще проектованого пам’ятника Небесній сотні. Коли Майдан ще був свіжий у пам’яті і при великому бажанні можна було рушити все. Бажанні, а не тому цирку, що показувала ваша Народна рада. Так, давайте колективно вгадаємо, скільки золотонісців відвідувало подібні заходи, а? Близько тридцяти. На кожному. Всім пофіг. “Я українець, я не хочу нічого вирішувати, я хочу майдан”. Десь так.

І от тепер, шановні в черговий раз “облапошені” виборці, ви сміливо кидаєтесь в бій на заклик пройдисвітів за ялинки, про які згадували раз на рік, коли треба побухати у новорічну ніч, і які таки висадять трохи неподалік. Навіщо нам площа? Навіщо нам всі здобутки за останні п’ять років? Навіщо нам згадувати та порівнювати з минулим? Якщо можна в черговий раз розвестися на “революційні” заклики чергових випадкових “пасажирів”. Браво, українці! Все так, як і має бути. Як було, і як буде завжди.

Інша проблема – як швидко місцева еліта нації навчилась псевдоепатажності у своїх черкаських вчителів, вічних революціонерів, котрі нині будуть розбудовувати чергову партію, біс його зна’, яку за ліком. Ці ваші високі слова. Ці ваші безальтернативні терміни про “регіоналів” (і нічо’, що “папік” теж в долі тоді був), “корупціонерів” (і нічо’ так будиночок у центрі міста дехто відтяпав тоді, так?), “люстрацію” (і нічо’, що деякі вже так накерувалися при “помаранчевих”, о пів міста “тіліпає” від їхніх прізвищ) та “народ” (тут окрема тема. Досить приписувати до себе всіх). Від цього всього реально нудить. Але, як виявляється, не всіх.

Ну а сьогоднішня акція – це перемога однозначно. Рупор на площі, високі слова до міліції, гілочки до міської раді. Красиво. І журналісти “Дзвону”, звісно ж, поруч. Куди ж без них?:) А на “манєже всьо тє же” – Головня, Баглаєнко і Вадик, який вже підріс і став відповідально стояти за інтереси своєї сім’ї.

Ще раз повторю, друзі. Ви просрали країну, але за півтора роки на вулицю вийшли лише один раз – за ялинки. Вибори розпочались. Традиційна для України забава.

p.s. Окреме вітання до молодих так званих “правих парняг”, яких вдалось впізнати на відео – Саша Поліщук та деякі інші (імен не називатиму, бо поважаю їх трохи більше. Поки що). Знаєш Саш, у твоєму віці в нас взагалі-то було взападло ходити на побігеньках у політиканів. Тим більше від бізнесу. І тим більше регулярно бухати у їхніх “бізнесах”. Якось, знаєш, Саш – стрейт-едж у моді був тоді в правій тусовці. Ти ж знаєш, що це? Так, хтось більше, хтось менше, а генеральна лінія така. І не виходи в лісочки з пафосними обличчями, а якісь реальні дії, за які потім носились передачки на зону і збиралось бабло. І не позерство у камуфляжі містом, а жити так, що якнайменше людей бачило і знало про твою діяльність. Але це не про тебе.

А такі як ти, Саш, вважались “зашквареними”. Тобто “націоналістами”, з якими справу краще не мати. Подумай. Я тобі ще рік тому писав і пророкував, як побачу тебе через деякий час у штабі якоїсь сили. Ти на цьому шляху. Тільки у штабі не будеш, не надійся. Такі, як ти, потрібні лише для антуражу.

Сергій Марченко

Читайте також:

comments powered by HyperComments