Автобус прибув ледь не  на половину менший, аніж зазвичай. Тісний, із затемненими вікнами й обмеженою вентиляцією. У задній частині – транспортний відсік, завішений ганчіркою, за якою гриміли дверцята аварійного виходу. Зверху над головою заглушити ці звуки попсою намагався увімкнений приймач.

Пасажирів “пакували” стоячи навіть із зовсім малими дітьми. Треба було їхати, тому люди й терпіли, проявляючи солідарність і співчутливість. Потіснилися, притерпілися, жартома приноровилися з речами, молоденька студентка взялася тримати чужого малюка.

Тільки в Звенигородці, заглянувши до битком набитого салону, одна пасажирка з квитком передумала в ньому їхати й попросила обміняти квиток на інший рейс: «Мені до Харкова добиратися,не впевнена, що висиджу на чемодані». Схоже, на витривалість пасажирів розраховував і водій: у Шполі він на автостанції не висадив пасажирку, бо туди не заїздив. Висадив за містом. Не зупинявся й на автовокзалі в Смілі, хоч вже пустувало пасажирське місце. А й навіщо, коли план пасажирообігу був вже виконаний і він стрімголов, допускаючи небезпечні обгони, “летів” до Черкас.

– Ще трішки потерпи, вже скоро виходитимемо, – заспокоювала втомленого задухою малюка сусідка-пасажирка.

– А нам ще далі їхати, до кінцевої зупинки в Золотоношу, – сказала у відповідь журналістка сусідці.

– Вас на автостанції залізничного вокзалу в Черкасах пересадять на золотоніську маршрутку, – відкрила таємницю дівчина, знайома з новаціями цього рейсу.

З якого дива? Ніхто про це не повідомляв. Очевидно, що до Золотоноші було всього кілька пасажирів, то й звалили як ношу з пліч. Водій нас буквально виштовхав із салону, підганяючи пересісти на золотоніську “маршрутку”, що вже відправлялася від перону й чекала, мабуть, лише нас.

– А яка вам різниця? Доплачувати ж вам не потрібно, – пояснив водій.

Яка різниця — тут кожен для себе має вибирати, маючи достовірну інформацію. І за проїзд люди заплатили повністю. Але цей рейс виявився не прямим, а обірваним, вкороченим. Якби знали про антисервіс цього маршруту, то вибрали б інший, навіть попутний транспорт.

Люди, котрих пересадили до золотоніського автобусу, аж ніяк не пожалкували про це. Навпаки, після душогубки тут ніби на світ народилися. В «Богдані», за кермом якого сидів досвідчений водій Анатолій Безверхий, було чисто й свіжо, зручні сидіння, нічого не грюкає і не гримить над головою.

– Я вже заднім числом щиро дякую золотоніським автобусникам, які впродовж багатьох років обслуговували маршрут Золотоноша-Умань, дбаючи про зручності для пасажирів. Один водій слідкував за дорогою, другий — за порядком і зручностями в салоні. Їхній сервіс на порядок був вищим оцього знущання над пасажирами. Цікаво, чи ті, хто проводить тендери, відслідковують, як працюють ті, хто їх виграв, чи їх задовольняє обіцяне в проекті на папері? – ставить риторичне питання Олеся Помагай

– Яка в цьому економічна доцільність? Подавати вранці автобус з Черкас на Золотоношу, а ввечері після приїзду до Черкас відчувати обтяження везти пасажирів до Золотоноші й добиратися назад. Мабуть, крім інтересів перевізника, мав би враховуватись інтерес також пасажира, котрий платить гроші, – резюмує журналіст.