Тетяна Синьоок » Пам’яті Валерія Петровича Бея

бей

Зазвичай про покійну людину згадують у день її народження чи відходу в засвіти. Я найчастіше думаю про цю людину, відколи почався Майдан. Коли позаторік у листопаді дощ падав на парасольки сотень людей біля стели Незалежності, коли взимку вже тисячі зігрівали серця спільним виконанням гімну, а тіло – імбирним чаєм із пластикових стаканчиків, окрім думок про те, як допомогти і що буде далі, мене не покидала одна: що б сказав про це він?

Хотілося б вірити, що я б усе одно прийшла сюди, – навіть якби не існувало в моєму житті школи й уроків історії. Якби ми не писали шпаргалок на контрольні, не тремтіли перед кожним уроком, не наважуючись підглянути в підручник під час невдалої відповіді, якби інші вчителі не сердились на учнів фізико-математичного класу: «ну звісно, у вас, крім історії, уроків нема». Якби ця до всіх однаково вимоглива людина не зачаровувала своїм знанням фаху і не була живим втіленням сковородинівської  ідеї сродної праці, то герої Крут і холодноярівці могли б так і лишитися словами в нецікавому підручнику.

Хотілося б вірити, що якби всього цього не було, то молоді золотонісці все одно прийшли б на Майдан, на Грушевського, на Інститутську, розливали чай і варили борщі у Будинку профспілок, сортували ліки й чергували в лікарнях, допомагали пораненим, не шкодували свого часу й грошей для інших людей. Хотілося б вірити, та я не вірю. Бо завдяки таким людям, як він, ці кроки були усвідомлені, а не навіяні бездумністю натовпу.

Я дуже добре пам’ятаю День Незалежності 2011 року. Минуло майже два місяці відтоді, як мого вчителя історії не стало. Тоді було 28 червня, День Конституції. Президент України Віктор Янукович якраз запросив у Межигір’я журналістів, демонстрував їм свої «невибагливі» статки, стрибав на пеньках (ах, як це мило! – зачудовувалися журналісти з довірливої розповіді простого донецького парня, історія якого, попри свою аж ніяк не сродну працю, скидалася на фантастику). Ми з подругою дивилися на пеньки, мангали, альтанки, дерева й не могли тоді навіть уявити, що за три роки самі ходитимемо просторами Межигір’я, бачитимемо ті пеньки, ті мангали, але не тільки їх: значно більше вразять нас поля для гольфу, набережна, розкішні яхти, ферми фазанів, форель у ставках, вкрадені звідкілясь античні руїни для прикрашення хонки, тварини з Червоної Книги у звіринці, навіть мармурові водозбірники. Тоді ми зрозуміємо, що журналісти, ймовірно, й не бачили всього цього, а могли лише здогадуватись: до будиночка біля пеньків прокладено окрему дорогу, з якої не видно істинних обсягів розкошів гаранта. Та тоді, 28 червня 2011 року, я просто вимкнула телевізор, не дослухавши «довірливої» розмови. Мені здалося, що країна гине, і нащо були всі ці Крути і Соловки? А потім до кімнати увійшов батько і сказав: «Таня, Бей помер».

бей

24 серпня 2011 року країна святкувала свій день народження, а, отже, офіційно дозволено пиячити з самого ранку. На сцені в парку танцювали діти, співали зразкові колективи місцевої музичної школи, а паралельно огрядні чоловіки разом зі своїми галасливими ошатно вдягненими жінками наминали бутерброди, запиваючи їх пивом чи шампанським. У маленькому містечку це означає «піти розвіятися» – погуторити на великорозумні усім наболілі теми (на кшталт арешту Юлії Тимошенко або нового словесного приколу (проколу?) чинного президента). Потім розмова плавно переходить в дискусію про врожай чи неврожай помідорів (картоплі, буряків, моркви, цибулі, капусти), прийдешнє перше вересня, на яке треба багато грошей, щоб вдягти дітей (а грошей же нема ні в кого). Раптом хтось пропонує видати dvd-диск: «Виктор Янукович: лучшее», всі регочуть і далі запихаються їжею з пластикових тарілок. Над всім цим шумом, гамом, запахом бовваніє синьо-жовтий прапор, нагадуючи людям, з якого приводу всі зібралися тут. Сьогодні День Незалежності України, вихідний день, а отже найбільш завбачливі господарі проведуть цілий день на городі, вибираючи картоплю. Менш запопадливі, але більш патріотичні, вийдуть на мітинг, щоб поговорити про те, що ж сталося з країною і як далі йти вперед при такій-то страшенній деградації у всьому – культурі, економіці, політиці, освіті, науці, техніці, екології, агрономії, землевпорядкуванні, юстиції та інших можливих галузях повсякденного життя. Діти проситимуть в батьків грошей на морозиво, хтось сфотографується біля щойно побудованого фонтану (перед тим висловивши думку, що фонтан цей «галімий» і що гроші на нього «стопудово розкрали», тому він такий маленький та хирлявий). Молодь піде до парку під вечір: хтось щоб побухати, хтось хоче якось прикрасити місто і малює малюнки на асфальті біля пам’ятника Шевченку. Але всі в русі – День Незалежності України не лишає байдужим нікого. Це свято людей, які давно розчаровані у своїй державі, які люблять, не люблять, байдужі чи відверто зневажають її, але за всім добрим і поганим слідкують із завмиранням серця. Хтось вдягнув вишиванку (здебільшого, молодь), хтось з презирством дивиться на це, хтось милується цими вишиванками на юних плечах, але більшість просто жує піцу та морозиво під байдужим поглядом синьо-жовтого ока над золотоніським парком.

У мене не було настрою йти на святкування. Смерть вчителя історії, найбільш патріотичної людини з усіх, кого я знала, досі не полишала моїх думок і здавалася символічною – як йому було жити в такій країні? І як житиметься нам усім серед цього абсурду?

Минали роки. Паралельно із правлінням Януковича, до якого багато хто вже почав  звикати, ніби так і треба (самі ж «розчаровані» і вибрали), у суспільстві усе ж таки почало назрівати нічим не пояснюване «щось». Молодь раптом кинулися вивчати історію ХХ століття. Навіть у художній літературі персонажі дедалі частіше були пов’язаними із Крутами,  Холодним Яром, Нестором Махном, Симоном Петлюрою, УПА. Холодний Яр узагалі став модною темою – особливо після того, як ним зацікавився Василь Шкляр і створив свого «Чорного Ворона». «Воля України – або смерть!» – гасло з чорного стяга холодноярівців здавалося не такою вже і історією. Але 2006 року про Холодний Яр навіть на Черкащині знали одиниці. Для мене відкриття цієї сторінки нашого краю, що захопила всю Україну, почалося задовго до Шкляра – зі школи, коли на Тарасовій горі, де я побувала на нагородженні якогось конкурсу, мій вчитель історії подарував мені книжку Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». «Про це треба знати», – сказав він.

Торік у життя українців увірвався Майдан. Цікаво, чи приїхав би на Майдан мій учитель історії? Чи, може, вирізав би з газет статті й фотографії, щоб потім зберегти їх і показати своїм учням, як показував мені матеріали про репресії 1930-х, дані про Голодомор, опубліковані в радянських й американських ЗМІ… Як би він розповідав учням про Небесну Сотню й загиблих на фронті військових, які б слова для цього знайшов?

…У Золотоноші, як і в усій країні, люди у вишиванках вже не є об’єктом уваги інших перехожих. Біля Вічного вогню в Золотоноші стоїть пам’ятник Героям Небесної Сотні, а в останню суботу листопада школярі приносять лампадки, щоб ушанувати пам’ять жертвам Голодоморів. Патріотизм і обізнаність поволі стають нормою і не роблять з людей білих ворон.

 Але він цього не бачив.

Щодня дивлячись новини, беручи безпосередню участь у подіях, волонтерячи чи відправляючи земляків на фронт, ми дивуємось із того, як дорого нам обходяться уроки історії. Історії, яку знаємо завдяки особливим людям. Яку ми врешті-решт відкриваємо не тільки для себе, але часом і для своїх батьків. Але що таке історія? Для мене це не дати і не битви, а насамперед люди, серед яких, окрім героїв нашого часу, й невідомі вчителі, зокрема й історії, які в своїй роботі бачили не тільки безграмотно списані зошити, а й відповідальність за правду, яку дізнаються або не дізнаються їхні учні.

Я ніколи не дізнаюся, що б сказав про Майдан Бей Валерій Петрович. Єдиний втішний факт – це те, що він, безперечно, був там разом із нами, його учнями. І я не знаю, чи був він побожним, чи атеїстом, але хотілося б вірити, що й на небесах спочилі здатні відчувати вдячність.

тетяна синьоокТетяна Синьоок,
журналіст газети “Літературна Україна”,
випускниця гімназії

comments powered by HyperComments