“Золотоніським дітям раджу здобувати освіту. Це – ваш фронт”, – інтерв’ю з десантником 95 бригади

ігор-погребіський-02

Нещодавно до Золотоноші приїздили представники Волонтерського батальйону та десантник 95 бригади, яка несе службу на передовій АТО. Поспілкуватись із місцевою молоддю виявили бажання активісти Олександр Погребіський та Роман Некрасов, а також один із найстарших військовослужбовців аеромобільних військ України – Ігор Погребіський. У присутніх знайшлося чимало запитань до гостей. З подробицями вельми цікавого спілкування з перших уст пропонуємо ознайомитись на наших шпальтах.

Про мобілізацію

Ігор Погребіський: До початку війни я офіційно працював таксистом в Києві. Коли розпочалася перша хвиля мобілізації, мене не взяли, бо не відповідав критеріям віку, що дуже засмучувало мене. Адже маю сили, вмію захищати, не даремно служив в армії і не збираюсь сидіти склавши руки.

Під час другої хвилі мобілізації, зв’язавшись з командуванням 95-ї бригади, отримав відповідь, що їм потрібні такі люди. Після цього пішов до воєнкома і на наступного дня я вже був в бригаді.

Про початок війни

Ігор Погребіський: Ми взяли гору Карачун і змушені були стояти там близько двох місяців. Бойовики обстрілювали  нас з мінометів, хотіли спровокувати вогонь по Слов’янську. Ми не могли відповідати тим, на що підштовхували нас сепаратисти. Ми прагнули того, щоб якомога менше постраждало мирного населення. Хотіли звести цей відсоток до мінімуму. На мій день народження, 11 липня, це місто було взято без єдиного пострілу.

Після цього почалося найстрашніше. Штурмові батальйони, в тому числі 95-та бригада, виходили в атаку та вели запеклі бої. Була мета дійти до кордону, зачистивши весь Схід. Але, як ви знаєте, на той час почалася масова допомога сепаратистам зі сторони Росії і саме тоді на територію України ввійшли їхні війська.

На власні очі я бачив так званих «ополченців» з російськими шевронами та з російським акцентом, котрих ми брали в полон. Втім, телебачення РФ говорило і говорить, що їхніми військами там і не пахне. Це – брехня. Брехнею це було ще в липні…

18 липня, коли бригада пішла на 50-ти кілометровий марш по тилам «сепарів», почався страшний штурм під Лисичанськом. Було багато поранених і загиблих. Там я отримав свою контузію. Мій брат, разом з яким я воював, був поранений в ногу, але не потребував медиків, а зміг самотужки надати собі допомогу. Кількість поранених зростала і лікарів на всіх не вистачало. Потім – госпіталь, лікування і я знову повернувся на фронт.

Про місцеве населення

Ігор Погребіський: Жителям Донбасу неможливо втлумачити, що земля від Луганська до Львова – українська. Вони навіть не хочуть цього слухати та продовжують фактично жити в рабстві. Мешканці не розуміють ані логіки, ані доводів. Спочатку це бентежило мене. Зараз не звертаю уваги, а просто роблю свою справу. Ми навіть їх підкормлюємо, даємо крупи та щось поїсти. В той час, як сепаратисти цих самих мирних жителів ловлять та змушують копати окопи.

Під час виборів, коли нас поставили біля Слов’янської міської ради, туди позвозили бюлетені. Зробивши попередню оцінку, стало видно, що майже все місто проголосувало за Опозиційний Блок. Жодних висновків не було зроблено. Логіка там зовсім відсутня і це підкреслює такий показовий факт: спочатку вони кричать «Укропи! Хунта, ми вас ненавидимо! Забирайтеся звідси геть!», а потім «Дайте нам пенсії і зарплати».

Втім, людей, які нас підтримують, значно більше. Це психологічно відволікає від тих, які проклинають нас, бояться і обзивають. Не відкрито, а десь там, за кутком.

Олександр Погребіський: Хочу додати, що більшість населення, яке там проживає, просто ніколи не виїжджало за територію Донбасу. Я навіть не кажу вже за Європу чи інші частини світу. Максимум куди вони їздили – це Крим. Звісно, є люди які були за кордоном, але більшість з них – це «біженці», які зараз проживають в Києві і їздять на Porsche Cayenne.

Люди звикли жити при радянській владі, при радянському устрою, нічого ефективно не робити і отримувати якісь пільги. Взагалі, вони не бачили іншого життя, не думають про своє майбутнє та власних дітей.

Про український Лисичанськ

Олександр Погребіський: Наш автомобіль завжди обвішаний прапорами та українською символікою. Очевидно, що в більшості випадків люди з неповагою відносяться до такого явища. Однак, останнього разу, коли ми їхали на 80-ту бригаду, мені закарбувався в пам’яті той момент, коли в Лисичанську ми зупинились на пішохідному переході. Там місцева жінка пристально на нас дивилась, а потім взяла і перехрестила. У нас з товаришем з’явились мурашки на шкірі від такого контрасту.

Найбільше здивувало те, що біля будівлі місцевого нафтоуправління знаходиться волонтерський пункт. Людей там не багато, але все-таки вони відкрито заявляють про їхню підтримку української армії.

Перша річ, про яку нас попросили там – це Українські прапори. Несподівано. Коли їдеш по Сіверську, Красному Лиману, по всім цим депресивним районам, бачиш розвалені заводи, перекошені хати, воронки від мін, зруйновані мости, всі ці чорні відтінки, а потім в’їжджаєш в той самий Лисичанськ, бачиш ту крихту патріотизму, то розумієш, що не все так безнадійно, як воно здається.

Про мотивацію

Ігор Погребіський: Мене часто запитують, чому знову повернуся. Завжди відповідаю, що Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ, Луганськ, Краснодон…весь Схід – це моя земля. Українська земля!

Зараз у Слов’янську люди можуть спокійно ходити вулицями. Місто знову оживає, вже починають діяти якісь закони. Навіть міліція, яка до того зрадила, почала працювати… Точніше, її примусили запрацювати! Це ще одна причина, чому пішов вдруге. Коли я вже почав щось робити, то мушу це довести до кінця. Іншого шляху для мене немає.

Поки в моїй країні триває війна, поки я можу тримати в руках зброю, поки в мене є здоров’я – буду воювати. Після відпустки я знову повернуся в зону АТО. Не хочу, щоб ця зараза розповзалася далі на Україну. Це як ракова пухлина, яка не повинна йти далі. Я буду робити все, що в моїх силах, чого б це мені не коштувало.

Про підтримку бойового духу

Ігор Погребіський:  Можу точно сказати, що коли ми отримували малюнки та листи, то не бачив жодного солдата, в якого б очі не були вологими, коли він ділився враженнями після прочитаного. Дорослі мужики, а жоден з них не лишається байдужим.

Коли читаєш листа від дитини, бачиш цього малюнка, то розумієш – я тут не даремно, мені є за що воювати, майбутнє вже є. Майбутнє – це не товкітня води в ступі. Ми будуємо країну. Ціна незалежності дуже висока – це ціна крові. Ми зараз платимо її.

Підтримка воїну потрібна коли він ще на базі і не вирушив у бій. Бо коли отримуєш завдання, то вже мусиш його виконувати, там немає часу на роздуми. Коли ж «вдома» ти отримуєш ці малюнки та листи, розумієш, що зовсім стороння дитина, якої ти ніколи не побачиш в своєму житті, пише листа безпосередньо до тебе. Це дає дуже багато наснаги!

Про користь волонтерської роботи

Ігор Погребіський: 95-та бригада вважається елітною, бо це єдиний підрозділ, який був в Іраці, Косово та об’їздив половину Близького Сходу. Тому масштабних проблем з озброєнням в нашій бригаді немає. Були вони тільки літом, коли ще армії зовсім не було. Не вистачало тоді ані води, ані змінного обмундирування.

Я можу сказати точно, що якби не волонтери, ми б не мали такої армії, якою вона є зараз. Вже сьогодні російські військові говорять: «Дуже швидко «хохли» навчилися воювати». Це все вдалося завдяки волонтерам. Якби не вони, у нас взагалі нічого б не було.

Про Волонтерський батальйон

Олександр Погребіський: Наша команда знаходиться в декількох регіонах України, а саме в Харкові, Дніпропетровську, Києві та Білій Церкві. Всі волонтери вдень працюють на основній роботі та часто-густо лягають спати о другій, третій ночі. Адже після робочого дня кожен волонтер намагається якомога більше допомогти армії: хтось збирає речі та їжу, а хтось йде в шпиталі.

Коли ми їдемо на передову, то завчасно попереджаємо бійців за день-два до нашого прибуття для того, щоб конвой виїхав і нас зустрів. Всі хвилюються і чекають, щоб волонтери доїхали. На місці взвод солдат (зо 300 осіб) виходить і радіє не речам, які ти привіз, а в першу чергу тому фактові, що про них ніхто не забуває, за них переживають, про них думають – це для них найголовніше.

Про благодійність

Олександр Погребіський: Наша діяльність – це не просто наша заслуга, це здобутки людей, які нам допомагають. Безпосередньо, кожен з вас, хто допомагає українській армії, стає учасником цього комплексу. Хтось допомагає коштами, хтось – інформацією, підтримкою, конкретними речами, бензином, одягом тощо. Все в купі дає той результат, який ми бачимо.

Нещодавно зателефонувала до мене жінка: «Я готова витратити 20 тисяч гривень  на теплу військову форму. Скажіть, куди мені перерахувати кошти?». Я відмовився від такої пропозиції, бо це велика сума. Але, коли у мене і в неї був вільний час, ми поїхали на склад, де продають якісну австрійську форму. Ця жінка побачила весь процес – не просто відкупилась грошима, а дійсно один день побула волонтером.

Про майбутнє

Ігор:  На рахунок того, коли закінчиться війна… Це питання ставлять всі. Коли я приїхав додому і дружина в мене це запитала, я їй чесно відповів: «Не знаю». Це питання не до мене, навіть не до Порошенка і не до Путіна, бо й він не знає. Він її розпочав, а як закінчити – не знає. На сьогодні ніхто не знає. Я можу лише відповісти, що та оборона, де ми стоїмо, вона дуже сильна. Якщо вони захочуть прориватись далі, в них абсолютно нічого не вийде.

Хочу сказати  також золотоніським дітям, що наша справа – воювати, а ваша – навчатися. Це також фронт, на якому ви віддаєте те, що можете. Я вмію тримати в руках зброю, а ви в свою чергу тримаєте зошит і ручку. Ви повинні гідно вистояти свою війну. Наша, доросла війна, колись скінчиться, вона не буде вічною. Коли ж ми повернемось, нам потрібне буде покоління, яке піде в коледжі, інститути та університети. Ми не хочемо, щоб ви були як Моторола, з трьома класами навчання, який зараз керує військами ДНР. Нам потрібні ті, заради кого захочеться повертатися.

Олександр Погребіський: Уявіть таку ситуацію: закінчилась війна, ми повертаємось з перемогою, а тут невиховані, неосвічені, фахівців немає. Заради чого тоді воювати? Ви і є той самий фронт, заради якого ми зараз там.

Гасло десантних військ – «Ніхто крім нас». Я пропоную вам перейняти це гасло, бо ніхто крім вас не здобуде якісну освіту, не стане журналістами, юристами, геодезистами, менеджерами чи економістами…Ніхто крім вас!

Підготувала Анастасія Заболотня

comments powered by HyperComments